43-річчя – під «салютом «градів»
Ростислав Смусь із товаришем Сергієм Назаровим "Сєдим" із Миколаєва
18 днів стояв на захисті Донецького аеропорту маневичанин Ростислав Смусь
Бої за Донецький аеропорт тривають вже більше півроку. Спочатку наші вороги намагались взяти під контроль летовище як важливий стратегічний об’єкт, нині ж, коли два термінали практично зруйновані, вони прагнуть реабілітуватись і будь-якою ціною витиснути наших хлопців. Серед добровольців, які героїчно стоять на смерть був і маневичанин із позивним «Бобер».
Патріотизму працівнику одного із відділів Маневицької РДА Ростиславу Смусю ніколи не бракувало. Із кінця грудня минулого року періодично бував на Євромайдані. 19 лютого, в одній із сутичок із силовиками на Інститутській, отримав поранення в ногу (металева кулька від світло-шумової гранати). Після одужання знову на Майдан, де вже мав своїх товаришів-однодумців.
Після розгортання воєнних дій на Сході України Ростислав Петрович не зміг спокійно спостерігати за подіями з екрана телевізору, тим паче, що його товариші по Майдану вже були в батальйоні «Айдар», тож 28 серпня і він зголосився стати добровольцем.
- Спочатку направили в навчальну частину с. Старичі Львівської області, де зарахували в саперний підрозділ, - розповідає Ростислав Смусь. – У вересні в рядах 93-ої ОМБ декілька днів перебував під Маріуполем, де мінували підходи до міста. Після того в зоні АТО у складі конвою забирали на ротацію хлопців із аеропорту. Ще тоді, не усвідомлюючи де ми перебуваємо, рухаючись у колоні сиділи на зверху броні. Потрапивши на свій же фугас, злетів із бронемашини і зламав декілька ребер.
Повернувшись назад після госпіталю та декількох днів відпустки, Ростислав потрапив у розвідувальну роту, а вже звідти написав рапорт на переведення у 3-ю зведену роту 1-ого батальйону 93 ОМБ (ті, які мали бажання потрапити в донецький аеропорт). Туди потрапив разом і п’ятьма добровольцями лише 9 листопада. Базувались на «вишці» (16 поверхове приміщення відразу біля злітної смуги).
В перший же день перебування Ростислава в аеропорту після прямого попадання в будівлю «Рапіри» (100-мм протитанкової гармати) оборонці понесли втрати - два вбитих і один поранений. Варто зазначити, що саме зброя, що б’є прямою наводкою, така як танки, гаубиці, «саушки» (артилерійська система на саморухомій базі) для наших бійців найнебезпечніша. Для будівель із залізобетонних конструкцій «гради» і міномети не такі страшні.
- На моїх очах одного із бійців розірвало навпіл, - пригадує Ростислав. – Але найгірше, коли гинуть твої друзі. Тоді в голові постає запитання: чого він, а не ти. За час мого перебування загинуло семеро моїх товаришів, тринадцять було поранено. Та, не зважаючи ні на що, на їхні місця прибували інші.
За словами Ростислава, на той час аеропорт охороняли 22 добровольця - бійці із 93-ої окремої механізованої бригади та 79-ої окремої аеромобільної бригади (десантники). На стороні супротивників - батальйон «Восток», бандитські формування «Мотороли» та чеченця «Гіві», які часто перестрілювалися між собою. Ростислав мав пробути в аеропорту тиждень та довелось затриматися на 18 днів, хоча і час плинув неймовірно швидко.
- Щоденно все відбувалось практично за одним сценарієм, - говорить захисник аеропорту. - Близько четвертої ранку починали поливати «градом», близько шостої – другий залп. З восьмої до дев’ятої – крили мінометами. Потім підключалась артилерія і цілий день чули «тріскотню» (автоматичну зброю – авт.). Страшно перших п’ять днів, а далі звикаєш до усього, що відбувається навколо. Бувало о 3-ій ночі приходжу з поста і, знаючи що скоро буде обстріл, все одно лягаю спати, заткнувши вуха. Поруч мостився кіт, якого прозвали «Сєпар». Потім просинаєшся, питаєш скільки годин та чим обстрілювали. Якщо до дев’ятої ранку мінометного обстрілу ще не було, трохи чекаєш, і знову в повному обмундируванні із автоматом, гранатометом та гранатами йдеш на пост. Туди дістаєшся – обстріляли, через дві години повертаєшся назад – знову обстріляли. Всіх постів чотири, на окремі ходили по двоє. Погано, коли вночі на посту ламався тепловізор, тоді, як сліпе котеня - на любий шум реагуєш киданням гранат РГД-5, щоб ніхто через перший поверх не потрапив в будівлю.
Цілий перший тиждень хлопці просиділи майже без обігріву, бо доставлені примуси, як виявилося, працювали не на бензині, який використовували до генераторів для зарядки радіостанцій та телефонів, а на солярці. Тож інколи вночі робили вилазки, щоб добути із розбитої техніки, що є в аеропорту, дизпалива.
Із чаями та кавою у «кіборгів» теж проблем не було, цього добра в напіврозвалених кабінетах терміналу ще багато. Періодично доставляли воду, сухі пайки, сигарети, білий і чорний хліб, який від холоду ставав мерзлим.
- Ніколи не думав, що мені до смаку буде перлова каша. Найбільше наїдалися, змішуючи три види каш із тушонкою, - продовжує Ростислав Смусь. - Для нашої бригади забезпечення було трохи гірше, ніж для десантників. Їжу та боєприпаси привозили БТРами, БМП, танками, бо все навколо прострілюється. Бувало, що і важку техніку підбивали (показує фото на екрані телефону). В один день бойовики спалили два танка, БТР і БМП, а все через те, що пустили техніку серед білого дня.
Свій черговий день народження Ростислав зустрів 16 листопада. З самого ранку йому салютували із «градів», потім із мінометів та артилерії. Товариші подарували дві гранати, із яких кільця на згадку привіз додому. «Цілий день мені так «салютували», як ніколи в житті, - жартує Ростислав. – І, напевно, такого дня народження вже й не буде, хоча, думаю, що таким може бути Новий рік»,.
Медичну допомогу бійцям надавав український єврей. Не зважаючи на те, що був досвідченим хірургом та мав контракти відразу із трьома клініками Німеччини, він спочатку був на Майдані, а потім зголосився захищати донецький аеропорт. Вмілі дії «дока» у поєднання із надійними медпрепарати врятували не одне життя.
Відносно спокійно бувало тоді, коли самі сепаратисти просили перемир’я, і один раз просили наші бійці, щоб забрати вбитого і пораненого. Цей зв'язок йшов по лінії командування.
Як би не було важко, кожна людина завжди надіється на щось краще. Так і Ростислав підбадьорював себе думками про те, що скоро все це закінчиться, і він відігріється в людських умовах, насититься домашньою їжею, з’їздить на риболовлю.
- Там думав, що після аеропорту треба буде знімати стрес, а, коли приїхав, виявилося немає ніякого стресу, все добре, - говорить мій співрозмовник. – Щоправда, трохи обморозив пальці ніг, чого там не помічав. А взагалі я став набагато спокійнішим, ніж раніше. Нині на багато-що просто не звертаю уваги.
По приїзду додому у коротку відпустку Ростислав спілкувався з рідними та друзями, зустрівся із учнівською молоддю. Як і планував, разом із товаришем з’їздив на риболовлю на ставок до швагра у Четвертню, заодно провідав своїх стареньких бабусь Марусю та Горпину. Відправивши «Новою поштою» усе необхідне, в тому числі і теплі речі, які допомогли зібрати сестра Галина, районна ветеранська організація (голова Дмитро Фальковський), Ростислав Смусь повернувся в частину, для того, щоб знову стати на захист донецького аеропорту, що став для багатьох символом незламного духу непереможного українського солдата, замінивши нинішніх його захисників, які теж потребують перепочинку.
|
|
Категорія: Люди рідного краю | Додав: novadoba (23.12.2014) | Автор: Сергій ГУСЕНКО |
| Переглядів: 643
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
