А біль Афганістану не змовкає…
14 лютого, напередодні 25-ої річниці виведення радянських військ із Афганістану у районному Будинку культури відбувся вечір пам’яті «А біль Афганістану навіки в душі чомусь не замовкає…». На захід були запрошені воїни-інтернаціоналісти, представник Волинської громадської організації «Афганський синдром» Анатолій Сірков, молодь Маневиччини.
Ведуча Лариса Касьян розповіла присутнім про страшні наслідки тієї неоголошеної війни. Через афганську війну пройшло понад 160 тисяч осіб, призваних до лав Радянської Армії з України. Не повернулося з війни 3 360 , пропало безвісті 80. Прості слова, відеокадри на екрані, мелодії пісень про афганську війну наповнювали душі присутніх смутком з присмаком гіркоти. «Ця мить – не прощання, а вічне стрічання із тими, кого вже не стрінемо ми, коли наступає хвилина мовчання…», - голос тремтів і зал в пошані схилив голови перед полеглими земляками-героями: Юрієм Суліковським, Борисом Оленюком, Володимиром Швецьом, Михайлом Мандзюком. До пам’ятного знака воїнам-афганцям представники молоді та бойові побратими поклали корзини квітів.
Кожна сторінка Афганського літопису – доля окремої людини. Нелегкою вона виявилася для двох побратимів, вихідців з Маневиччини – Олександра Романіка (Прилісне), який нині працює юристом у Старій Вижівці, та Віктора Мозоля (Красноволя) – директора комерційного підприємства «Нова лінія» у Луцьку. Віктор служив в м. Герат у 12-ому мотострілковому полку, Олександр потрапив у Баграм у танковий полк. Після поранення ніс службу у розвідувальній роті у Пандшері. Виступаючи, із болем у серці згадували вони події тих нелегких років приклади військової дружби та справжнього кохання, вірності присязі.
Перші роки служби в Кундусі – горнилові афганської війни – пройшов Сергій Оленюк із Цмін, молодший брат якого не повернувся з тієї безжальної пекельної війни. Свого сина він назвав його іменем. Прориваючись з боєприпасами до місця призначення отримав поранення Сергій Демчук з Чорнижа. В гарячих точках Афганістану служили і його земляки Василь Ковальчук, Леонід Ляшук, Сергій Кузьмич, Роман Снітко, Віталій Балдич з Гораймівки, Андрій Матвійчук, на зустріч з яким приїхав його давній друг та бойовий побратим із Любешівщини Сергій Ліштван, Станіслав Паливода, Леонід Демидюк з Цмін. Вшанувати пам'ять бойового офіцера, свого батька, Миколи Шишолика, приїхав його син Ростислав із Бердичева.
Зі сльозами на очах присутні слухали музичну композицію – крик душі - у виконанні Тетяни Каращук, тато якої пройшов нелегкими дорогами Афганістану. Звучали пісні у виконанні вокального жіночого ансамблю РБК, Оксани Зінич, Людмили Семенюк, Сергія Оленюка, Марини Григоли.
Викликали сльози спогади мами Бориса Оленюка, серце якого перестало битися на гарячій землі Афганістану, продекламовані ведучою. Галині Левківні Борисюк із Городка поталанило більше: її два сини-соколи повернулися додому живими. Скільки молитов було прочитано, скільки ночей недоспано – знає один лише Бог. Рахувала вже не дні, а світанки і сутінки, і з острахом чекала листоношу. Про це вона розповіла присутнім у своєму виступі зі сцени.
За дорученням обласної спілки ветеранів Афганістану ювілейними медалями та посвідченнями нагороджені Ірина Скорик та Тетяна Сахнік із Прилісного, які були незмінними ведучими пам’ятних вечорів-зустрічей з воїнами-інтернаціоналістами. Геннадій Борисюк, в.о. військового комісара Маневицько-Любешівського ОРВК, повідомив про те, що наказом командуючого сухопутними військами від 13 лютого 2014 року присвоєно чергові військові звання «майор запасу» Олегу Морозюку та Олександру Шостаку, «капітан запасу» – Володимиру Костюкевичу.
Афганських подій ніколи і нікому не викреслити з календаря. Істина залишається одна – незмінно житиме пам'ять про Афганістан. Саме про це у своїх виступах наголошували голова Маневицької РДА та районної ради Микола Миронюк та Петро Зінчук, які закликали воїнів-інтернаціоналістів ділитися з молоддю спогадами.
Люди, що пройшли війну, не люблять її згадувати. Тому миттєво темніють обличчя тих сивочолих чоловіків, які побували у справжньому пеклі. Сьогодні на них чекає мирне життя. З їхнім болем і страшними снами, у яких вони продовжують воювати. І тому так боляче дивитись, як крадькома по щоці збігає мужня чоловіча сльоза. У ній – святий обов’язок кожного з них перед Батьківщиною.
|
| Категорія: Люди рідного краю | Додав: novadoba (24.02.2014)
| Автор: Людмила ВЛАСЮК
|
| Переглядів: 568
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
