Із Валерієм Рокочуком, керівником гуртків художньої самодіяльності Маневицького професійного ліцею, я познайомився років п’ятнадцять тому, коли разом із товаришем бралися грати на весіллях. До старшого та уже досвідченого у цій справі Валерія вперше підійшли, аби отримати певний досвід. А він, окрім настанов, довірив нам свою запасну апаратуру, поки ми не придбали власну. І хоча я та мій товариш не стали завзятими музиками, на весіллях пограли близько року, однак доброзичливість Валерія Рокочука пам’ятатимемо завжди.

Займатися музикою Валерію Степановичу, напевно, судилося долею. Коли був маленький, до їхнього дому часто приходила його баба Марія Чайка, партизанка, учасниця бойових дій, разом із своїми сестрами. Вона мала гарний голос, тож вони влаштовували своєрідні посиденьки під українську пісню. Малому хлопцеві це дуже подобалось.

У п’ять років дід Василь із Івано-Франківщини подарував онукові маленький акордеон. Тож його із задоволенням брав із собою у дитячий садок, де одна із виховательок збирала дітей, у яких були інструменти, та вчила їх грати.

Навчання у єдиній на той час маневицькій середній школі Валерій поєднував із участю у шкільному хорі. Згодом перейшов у новозбудовану школу і з п’ятого класу почав відвідувати музичну школу (клас акордеона, викладач – нині покійний Микола Пилипович Тимощук), а також духовий оркестр, грав у ансамблі «Дударик», загалом брав участь у семи різних колективах. Практично весь день був зайнятий, і, як зазначає сам, «на дурощі часу просто не вистачало».

- У сьомому класі я разом із однокласниками Вітею Карповичем, Дімою Шульгою та Сергієм Чижем створили в школі вокально-інструментальний ансамбль і вирішили дівчатам на 8 Березня зробити подарунок у вигляді концерту, - пригадує мій співрозмовник. – Після успішного дебюту нашого гурту та ж баба Марія запропонувала зіграти у своєї дочки, а водночас моєї тітки, весілля. Пригадую, воно відбулося саме 9 травня 1988 року. Відтоді нас і почали запрошувати.

Так хлопці програли на весіллях до кінця восьмого класу. А потім постало питання: де вчитися далі? Діма Шульга із Віктором Карповичем пішли в Маневицьке ПТУ-28, а Валерій разом із Сергієм Чижем в Луцьке музучилище. Проте того року їм обом не судилося стати студентами, тож Сергій повернувся у школу, а Валерій пішов здобувати професію тракториста-машиніста та лісника в ПТУ-28. Відучившись лише рік із трьох, Валерій, аби здобути омріяну музичну освіту, подав документи в Луцьке культосвітнє училище. Разом із тим у свої 18, закохавшись, він одружується із дівчиною Наталією. Однак, не довго довелось тішитися молодятам, оскільки попереду чекала армія.

Потрапив Валерій у танковий полк, який розташовувався в Ужгороді. Сумлінно від’їздив на танкові, як водій-механік, два роки. Та головне, що окрім цього, продовжував займатися улюбленою справою.

- Під час служби вдалось на добровільних засадах створити власний полковий ВІА, а також духовий оркестр, про який так довго мріяв командир полку, - розповідає Валерій Степанович. -  Оскільки вдень постійно їздив на танку, то музикою займався вечорами і часто вночі. Із розписом партій допомагав один прапорщик, бо із партитурою було важко. А нестачу інструментів вирішували завдяки командиру полку, який відпускав солдат додому за інструментами.

Восени 1992 року змужнілий Валерій повернувся додому. В училищі відразу не поновився, а роботи підходящої також не було. Не ладилось і у сім’ї. Молода дружина, яка не бачила чоловіка два роки, не мирилась із його відсутністю у вихідні, коли він грав на весіллях. Емоційна напруга у стосунках постійно наростала, і через два роки, не пройшовши сімейних випробувань із зазначенням причини розлучення «не зійшлись характерами», пара розпалася. Єдине, про що не жалкували обоє розлучених, - народження донечки.

Після розлучення Валерій поновився в училищі та працевлаштувався в Маневицьку музичну школу концертмейстером, щоправда, через рік посаду скоротили. Проте далі справи вже йшли краще. Завдяки постійним весіллям, де можна було зустріти знайомих та незнайомих людей, налагодилось і особисте, і професійне життя. В маневицькому ресторані «Україна» Валерій познайомився із офіціанткою Оленою, яка невдовзі стала другою дружиною. Рівно через рік після одруження, в той же день і час, у них народився син, якого назвали Максимом. У 1995 році директор Маневицького ПТУ-28 Василь Халик запросив його працювати до себе.

Коли Валерій Степанович прийшов в ліцей, там не було усієї необхідної апаратури, тож доводилось працювати на своїй аж до 2001 року, коли віднайшли відповідні кошти і купили апаратуру, яка й нині нормально функціонує.

- Специфіка  такого закладу, як наш професійний ліцей, полягає у тому, що діти дуже швидко змінюються, - розповідає Валерій Рокочук. - Дівчата, які приходять вчитися на продавців, навчаються лише рік. Тож тільки навчиш їх трішки співати, а вони вже йдуть, і треба вчити нових. І так кожен рік. З хлопцями теж не легше. На першому курсі загнати у актовий зал їх важко, бо вони бояться, придивляються. На другому курсі у багатьох хлопців проходить мутація голосу. А от на третьому, коли уже мають покинути стіни закладу, самі приходять і говорять, що хочуть співати. І дійсно, появляються голоси і прекрасно співають.

Раніше весь репертуар доводилось грати керівнику. Пізніше з’явилась апаратура і фонограми можна було писати самому. І лише з приходом мережі Інтернет стало працювати набагато легше, та не менше. Щотижня в ліцеї проходить два-три заходи, приурочені різноманітним подіям, і репертуар практично не повторюється. Любить Валерій Степанович виконувати твори місцевих композиторів Олександра Синютіна та Василя Більчика.

– Нині є все, аби займатися співом, і апаратура, і фонограми, і гроші при необхідності можна знайти, - зазначає музикант. - Проблемою є залучення самих дітей до співу. Колись молоді хлопці ходили з гітарами, нині - із мобільними телефонами. І якщо дитина наважується вийти на сцену, то вже добре. І ще одне, про що не можу не сказати. У мене був такий випадок, коли прийшла дівчина з чудово поставленим голосом. Вона з легкістю погоджувалась співати сучасні пісні і чудово їх виконувала. Проте, коли я їй запропонував заспівати колядку, відмовилася, бо їй, як виявляється колядки не подобаються. Тож нашим дітям потрібно прищеплювати любов до української пісні, особливо народної. Необхідно пам’ятати слова Тараса Шевченка «Чужого научайтесь й свого не цурайтесь».

Як кажуть у народі: «Яблука від яблуні не далеко падають». Так сталося і з дітьми пана Валерія. 20-річна дочка Олена заочно навчається на ІІІ курсі музичного відділу Рівненського гуманітарного університету і працює в Маневицькій ЗОШ №2-гімназії вчителем музики 1-3 класів. Син Максим третьокурсник Луцького педагогічного коледжу, буде учителем музики в середній школі. При цьому разом із своїм товаришем Денисом Карповичем, так само як і їхні батьки, грають по весіллях та дискотеках.