Напередодні Всеукраїнського дня бібліотек мав нагоду поспілкуватись із ветераном бібліотечної справи, яка у свій час пройшла шлях від простого сільського бібліотекаря до керівника центральної бібліотечної системи, маневичанкою Надією Романівною Веремчук.
- Надіє Романівно, ким мріяли стати у дитинстві, і чи здійснилися Ваші мрії? - Почну з того, що народилась я у невеличкому селі Велика Ведмежка Маневицького району. Базову середню освіту здобула у своєму селі, а десять класів закінчувала у школі Нового Чорторийська. Окрім великоведмежців там навчалися діти і з інших навколишніх сіл та й ті, що не мали змоги кожен день добиратися додому, оскільки при школі діяв інтернат й можна було проживати. Після закінчення школи мріяла стати вчителем математики, позаяк подружилася із цим предметом, тож спробувала вступити у Луцький педінститут, однак невдало. Тож рік працювала піонервожатою у Будківській середній школі. Зрозумівши, що вступити у інститут досить не просто, тим паче ситуація в нашій сім’ї була не з легких, оскільки тато був інвалідом, й батьки працювали в колгоспі за трудодні, я наступного року вступила заочно у Луцьке культосвітнє училище, як тоді його називали «кульок», на бібліотечний факультет, бо книжки полюбила ще з дитинства. Мріяла бути педагогом, то так десь воно і було, бо мала такі посади, що переважно працювала не із читачами, а із сільськими бібліотекарями і навчала їх. Може у школі я і не проявила б себе, напевно Бог бачить куди потрібно повести людину. - Звідки бере початок Ваша трудова діяльність? - Хоча був наказ і мала потрапити у Старий Чорторийськ на декретне місце і вже навіть привезла свої речі, та все перемінилося й мене направили у Градиськ. Та там затрималась ненадовго, переїхавши на постійне місце роботи у бригадне село Новосілки. Там відкрили бібліотеку, а книжок то не було. Всі сільські бібліотекарі наскидали чого-небудь, кому що не треба. Маленьке приміщення у декілька квадратних метрів ледь уміщувало три стелажі. - Які були у мови у тогочасного сільського бібліотекаря? - Зараз умови праці бібліотекаря значно різняться із тими, які були колись. Прийшовши працювати у Новосілки нічого крім трьох стелажів та 1946 книжок, ні ручки, ні олівця, а за фломастери й мови не було. Тоді оформлювали стенди тушшю. В магазині червоної туші не було, лише чорна. І ось я, аби щось оформити чи написати, а зарплати ще навіть не отримувала, за гроші, які дала мені мати, купила чорної туші, декілька листків ватману і оформила кілька поличок. Невдовзі приїжджає перевірка з району на чолі із тодішнім нашим керівником Надією Білан. Пригадую, що тоді довелося вислухати за ту чорну туш. Але такі тоді були вимоги. Тим паче наше районне керівництво не любило пасти задніх, все попереду. І взагалі рахувалося, що працівник недостатньо працює, якщо йде додому у шість годин вечора, а от коли працюєш до семи, восьми годин, то це добрий працівник. Вже коли працювала в районній бібліотеці, для того, щоб оформити масовий захід потрібно було зробити фотографії, то постійно просили Миколу Кобця із районки. Можливо і зараз теж є певні проблеми в бібліотеці, які впираються у кошти, бо маючи кошти можна зробити що завгодно, а тоді й гроші не допомагали вирішити всі питання. - Невдовзі Ви перейшли працювати у райцентр. Що найбільше запам’яталося у цей період часу? - Так, наступне місце роботи було у Маневицькій районній бібліотеці для дорослих, що розміщувалася у теперішньому приміщенні СБУ. Саме тоді господарським способом будували нинішню центральну районну бібліотеку. Планувалося приміщення оригінальної будови, але оскільки не було державного замовлення, його було перероблено під житловий будинок. Хоча на той час і такого приміщення не мало більшість районів області. У 1976 році пройшла централізація бібліотечної системи. Явище це було для бібліотек нове, проте Надія Білан сама захотіла до цього долучитися. І коли почали створювати централізовані бібліотечні системи нам дали автобус. Ним розвозили книжки, бо до того обласна організація «Бібліотечний колектор» на замовлення надсилала книжки безпосередньо у сільські бібліотеки посилками. Після централізації книжки стали доставляти у Маневичі у відділ обробки і комплектування, і після опрацювання автобусом доставляли книжки по району. Для сіл у яких не було бібліотек був створений відділ нестаціонарного обслуговування, тож по неділях автобус доставляв туди книжки, свого роду виїзна бібліотека. У цей же період заочно закінчила Київський інститут культури. - Як складалась Ваша подальша професійна кар’єра? - Працюючи методистом у бібліотеці для дорослих дуже хотіла в дитячу бібліотеку, але до завідуючого відділом культури Степана Проця підійти дуже боялася, легше б було до самого Брежнєва, ніж до нього. Хоча він ніколи не підвищував голос. Та я настільки хотіла в дитячу бібліотеку, тим паче моя подружка звільнялася там із посади у зв’язку із переїздом, що насмілися і зайшла до нього в кабінет. На той час це був мій найбільший подвиг. Тож пропрацювавши п’ять років у бібліотеці для дорослих, у 1979 році отримала підвищення і зайняла посаду завідуючої дитячої бібліотеки і водночас заступника директора по роботі із дітьми по системі. Після Надії Білан, яка пішла на заслужений відпочинок, я вимушена була прийняти естафету на посаді директора ЦБС (1997-1999 роки). Про ці три роки занепаду як бібліотечної справи, так і інших напрямків культурної діяльності взагалі не хочеться і згадувати, адже вони пов’язані із нестабільною ситуацією у країні, вимушеними відпустками за власний рахунок, працею на неповний робочий день, скороченнями і тому подібним. Наша бібліотека виживала за рахунок здачі двох приміщень в оренду. Бібліотека кардинально змінилася при директору ЦБС Галині Халик, яка є керівником від Бога. При ній я ще працювала ще десять років у відділі комплектації та обробки літератури. - Як поряд із професійною діяльністю складалося Ваше особисте життя? - Із чоловіком познайомилися у бібліотеці, коли він допоміг відділу обробки в оформленні карток. Після цього його запросили на чай, де була присутня і я. Також кілька разів разом їздили з агітбригадами по селам. Згодом одружилися. Виростили троє дітей. Маємо двох онуків Максима і Богданчика.
