До 70-річчя Маневицької районної газети. Слово - зброя
З нагоди 60-річчя газети редактор Олексій Веремчук вручає нагороду Наталії Степанюк
На початку 1960-их років районна газета виходила регулярно, але кваліфікованих кадрів постійно не вистачало. Дипломовані журналісти направлялись, але довго не затримувались. Тоді райком партії вирішив зміцнити колектив редакції молодими спеціалістами.
Тож у жовтні 1960 року мене разом з Григорієм Біланом направили працювати в районну газету «Вільна праця» завідуючою відділом листів, а Григорія Наумовича -
літпрацівником. До того я займала посаду завідуючої читальним залом районної бібліотеки для дорослих, а Григорій Білан – директора Будинку культури.
Спочатку було боязко, дуже переживала, хоч до газети уже дописувала більше двох років, навіть була премійована гітарою. Якось швидко схопила ази газетярської справи, і вже через півроку мені довірили бути відповідальним секретарем. Робота не проста, але цікава, і я без вагань на другий рік поступила до Київського держуніверситету ім. Т.Г.Шевченка на факультет журналістики.
Можу похвалитися, що я особисто добре знала трьох тогочасних редакторів районної газети. Петро Кривошеєв, ветеран війни, росіянин, був уже на пенсії, але дуже часто відвідував редакцію, розповідав, як було йому тяжко працювати, бо майже не знав української мови. Григорій Цибань був кришталево чистою, порядною людиною, але малограмотним, після звільнення переведений на посаду заступника редактора. Його змінив Володимир Заїкін, професійний журналіст, який до цього працював кореспондентом РАТАУ. За надмірне захоплення жінками з суворою доганою він був направлений в Маневичі на виправлення. Не знаю, яка його моральна провина, але спеціаліст він був високого класу, зумів згуртувати, стабілізувати колектив. Після ганебної хрущовської реформи, коли в 1962 році був ліквідований район, перестала існувати і газета. Працівників залишили напризволяще. Я опинилася на постійній роботі.
Майже три десятиліття, що фактично не працювала в газеті, я не поривала зв’язків із журналістикою. Постійно дописувала, координувала роботу редакції і не думала, що повернуся до свого колишнього друкованого видання. Але так склалося, що після виходу на пенсію ще шість років трудилась у районній газеті.
З висоти прожитих років чітко вимальовується порівняння післявоєнної відбудови і нинішньої перебудови. Відразу скажу, що в той час морально працювалось легше, більше було задоволення, хоч матеріально і фізично було важче. Тоді всі творчі працівники тіснилися в одному кабінеті. А це 5 чоловік. Лише в редактора був окремий кабінет. Теперішні журналісти мають ідеальні умови у новому приміщенні. Не скажу, що й сьогодні легко добиратися до віддалених сіл, але при бажанні і потребі можна дістатись громадським транспортом, а ми ж долали по 10-20 км пішки, часом відрядження відбувалось з ночівлею. Радувало те, що тоді більше було позитиву. Приміром, колгоспні ланки змагались не тільки у праці, але й у пісні. Увечері село гуділо, лунала музика, сміх, відчувалось якесь піднесення, радість, впевненість.
Подобалось мені і система заохочення творчих працівників. Хто писав більше і краще той одержував відповідний гонорар, крім встановленої ставки. Навіть робсількори (так тоді називали активних дописувачів) отримували гонорар. Зараз про це давно забули. А даремно, бо зрівнялівка в якійсь мірі ображає талановитих журналістів. Ось чому вони нерідко продаються всіляким партіям, кандидатам, ділкам і т.п.
Журналісти – то велика сила, бо вони володіють словом. А слово – то зброя. Ним можна возвеличити, піднести, порадувати, обнадіяти, вилікувати, а можна поранити, принизити, обманути, підбурити, вселити зневіру і навіть вбити. Ось чому зараз в суспільстві не стихає боротьба за вплив на засоби масової інформації.
|
|
Категорія: Люди рідного краю | Додав: novadoba (10.03.2015) | Автор: Наталія Степанюк |
| Переглядів: 416
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
