ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТЬ РОКІВ НЕРОЗЛУЧНИЙ З МОРЕМ - Люди рідного краю - Статті

Маневичанин Олександр Сахнік, який нині працює електромеханіком на судні Мурманського тралового флоту вже не мислить своє життя без моря. Судно «Олександр Мироненко» носить ім’я героя Радянського Союзу, воїна-афганеця. Ще чотири роки тому на цьому кораблі мали право плавати лише ті моряки, які служили в Афганістані. Завдовжки корабель 165 метрів, а ширина - 24 метри. Екіпаж - 70 моряків різних національностей. – Я дуже люблю подорожувати, саме це мене найбільше приваблює у цій роботі, - зізнається мореплавець. - Аби пригадати всі країни, які відвідав під час плавання, потрібно карта світу або глобус. Запах моря – це те, чого справжньому моряку ніяк не забути. Знайомство з морем - Найдивніше те, що у дитинстві я навіть і не мріяв про море, - розповідає Олександр Сахнік. – Після закінчення Прилісненської школи здобув фах тракториста-машиніста у Колківському ПТУ, відслужив в армії, влаштувався на торфобрикетний завод, на якому пропрацював вісім місяців. А потім мої односельчани, які поїхали до Мурманська та влаштувалися матросами на судно, надіслали запрошення і мені. Взявши характеристику у райкомі партії, я й собі поїхав випробовувати долю. І вона виявилася до мене поблажливою. Ось так з 1984 року і розпочалося знайомство Олександра Сахніка з морем. Спочатку виходив у плавання як звичайний матрос, потім закінчив Мурманське мореходне училище, здобувши професію електромеханіка. - Перший вихід у море для мене став особливим, адже саме тоді я зрозумів, що знаходжуся на правильному шляху, - розповідає досвідчений моряк. – Пам’ятаю назву корабля - «Полярна зірка», на ньому плавало 220 чоловік. У море виходили на 16 днів. Це був перший досвід, який засвідчив, що в житті готовим потрібно бути до всього. Ті емоції і ту красу неможливо передати словами: морський простір, що сягає аж до крайнеба, де зливається у нескінченну блакить, звідки виринають націлені на порт цяточки кораблів і куди зникають, зробившись казково маленькими. Морські будні Для Олександра професія моряка - це поклик душі. Він переконує: якщо романтика далеких подорожей когось покличе той подолає всі перешкод і піде-таки в плавання. Хоча безпосередня робота не така й романтична і полягає в обслуговуванні «серця» судна - енергетичних установок, електроустаткування, рефрижераторних установок, палубних механізмів, словом, всього того, що забезпечує безперебійну роботу корабля. Звичайно, на вантажних суднах суто чоловіча компанія. Хоча, не виключають на кораблі і жіноцтво. Їжу готують самі. У меню завжди є рибне філе, м’ясо, обов’язково фрукти – банани, ківі, ананаси, груші, яблука, мандарини. Є у моряків чимало повір’їв. Так, на кораблі не можна свистіти, аби не накликати біду, бо свистіти дозволяється лише боцману під час тривоги. - Робота в морі непроста, але сотні молодих людей щорічно вибирають саме її. Це ж романтика! А скільки всього цікавого можна побачити і дізнатися: перед тобою країни, континенти і нові горизонти, - ділиться враженнями мій співрозмовник. – Ти пливеш туди, куди тебе відсилають, а це щоразу сюрприз. Часом навіть і не знаю, на який термін відпливаємо у море. Мені телефонують і кажуть: "Сашко, через три дні тобі потрібно бути на судні". (посміхається). За Радянського Союзу російський флот був дуже потужним, в одному районі працювали по 30-40 пароплавів. Нині їх аби нарахувалося десять. Спілкуємось на судні переважно на російській мові, незважаючи на те, що там працює чимало іноземців. За цей час вони навчилися нас розуміти. Рейси тривають по 4-5 місяців. Хоча нещодавно, у серпні, я повернувся з плавання, яке тривало десять місяців. Бувають і такі форс-мажорні обставини. Романтика далеких подорожей Із захопленням розповідає мореплавець про ті країни де побував: - Зараз ми працюємо поблизу Канарських островів, столиця Санта-Крус. Тут цілий рік 20 градусів тепла і немає сильних температурних перепадів. Скізь ресторани під відкритим небом, можна сидіти по кілька годин і просто милуватись морем і заходом сонця. Та з тих країн, де я бував, найбільше запам’яталась Норвегія. Неповторний колорит створюють гори, покриті зеленими лісами, сірі скелі, і головне, глибокі вузькі затоки, якими порізана вся берегова лінія країни. Ще однією пам'яткою Норвегії є мости, які ніби перестрибують з одного острова на інший. Фінляндія вразила мене чистотою води, Ірландія - Морським музеєм, в якому знаходиться багата колекція старовинних кораблів. На вулицях будь-якого населеного пункту Голландії ви побачите значно більше велосипедів, ніж автомобілів, а ще це країна вітряків та тюльпанів. Бельгія - країна пива, солодощів та картоплі фрі. Південна Корея славиться своїми цілющими мінеральними джерелами і чудовими гірськолижними курортами. Не сподобалась мені Франція. Приїхавши в Париж, я відчув глибоке розчарування. Виявляється, французи не такі й вже романтичні. Загалом, Париж залишив враження брудного міста. Хоча, все це не заважало насолоджуватися пам’ятками архітектури: Ейфеловою вежою, собором Парижської Богоматері, Монмартом. У Шотландії дуже багато історичних замків. У Мельбурні (Австралія) ми побували у славнозвісному музеї Джеймса Кука – відомого мореплавця, який здійснив три кругосвітні подорожі, залишивши детальні морські карти, якими мореплавці користувалися до кінця ХІХ ст. І це не весь список країн, де побував Олександр. Я нарахувала 21 державу, а якщо добре пригадати… З Бельгії він пригнав додому автомобіль, який і до цього часу їздить у Прилісному. У Литві відвідав Клайпед, У Південній Кореї - Сеул, у Росії - Петропавловськ-Камчатку, у Іспанії - Пальмас, у Сенегалі - Дакар, у Англії - Ньюкасл, а також був у Китаї, Німеччині, Нідерландах, Естонії, Латвії, Ірландії, Ісландії, Італія. На березі чекання Поки браві хлопці борознять моря і заробляють гроші для своїх сімей, їхні родичі не знаходять собі спокою і хвилюються в очікуванні. Розраховувати на те, що з моряком можна буде завжди зв'язатися по телефону, не варто. У міжнародному рейсі дзвонити вийде лише з порту, де буде стояти судно. Як правило, така можливість випадає раз в декілька місяців, в залежності від тривалості переходу, та й дзвінки в Україну обходяться недешево. Є, звичайно, і інтернет-зв'язок, але сигнал у відкритому морі часто відсутній. Тому в більшості користуються телеграмами. - Як в родині ставляться до такого графіку роботи? – запитую у пана Олександра і чую відповідь: «У мене сім’я унікальна, бо мене всі підтримують та розуміють. Дружина живе звичним життям, просто коли я вдома, то у неї значно менше турбот. Коли ж у рейсі, то доводиться усе робити самостійно». До розмови приєднується і дружина Людмила: «Найважче мені дається ота прощальна хвилина. Вона видається мені довшою за всі місяці чекання. Коли Саша поїде, я в календарі закреслюю кожен день, прожитий без нього. Важко, звичайно, адже доводиться виконувати і чоловічу роботу. Завжди їду його і зустрічати, і проводжати до Бреста, куди приходить потяг з Мурманська. Це неймовірні відчуття: після довгих місяців розлуки знову побачити рідне обличчя. Стою на пероні, оголошують про прибуття поїзда, а серце так і здається зараз вистрибне з грудей. Перший вагон, другий, третій… Іще хвилина. Приїжджаючи, він завжди дарує мені квіти». - Рік тому у Саші померла мама і брат трагічно загинув, - продовжує Людмила Миколаївна. – На той час він був у морі, так і не зміг попрощатися із дорогими йому людьми. Коли море хвилюється Шторм у морі – видовище не з легких. Як переконує Олександр, багато що у таких випадках залежить від капітана, його професіоналізму. Та мореплавець запевняє, що нічого не може бути страшнішого, як пожежа в морі. І її йому довелося пережити. Коли під кілем 5 тисяч метрів води, до берега попереду тиждень повним ходом, до берега позаду стільки ж, а на борту виникає пожежа, то розумієш - розраховувати слід лише на власні сили. Це може коштувати життя кожному члену екіпажу. Тоді корабель поніс величезні втрати, але зберегли найважливіше – людське життя. А ще у 1988 році у Баранцевому морі затонув підводний човен. Їхнє судно опинилося поруч під час підняття людей з морської безодні. 23 людини вдалось врятувати, 8 загинуло, серед них і юнак з Маневич. Саме йому Олександр намагався надати першу медичну допомогу, розтирав тіло спиртом, однак надто холод зробив свою справу: вода у відкритому морі всього 4 градуси тепла. Так віддано любити… Часом береговим знайомим і навіть родичам буває важко зрозуміти мореплавці. Повернувшись на батьківщину, Олександр кожен раз потрапляє в новий для нього світ, до якого потрібно заново адаптуватися. І все ж, навіть у проміжках між рейсами, моряк продовжує жити морем. Він сумує за океанським простором, блакитною водою, свіжим повітрям, новими країнами. Навіть тут, у колі рідних людей, Олександру сниться море, шепіт хвиль і крики чайок. То блакитне, спокійне, то синє-синє, аж чорне. Ось воно піднімає вгору свої двометрові хвилі, ніби показуючи: ну що ти проти мене, людино? Але навіть таке море чоловік любить. Щоразу, перед тим, як відправляється у рейс, іде він до храму Спаса на водах, що у Мурманську, і ставить дві свічі: одну за своє здоров’я та рідних, іншу - за щасливу долю України. Бо кожний, хто витримав хоч кількаденну морську хитавицю, у буквальному розумінні всім єством відчуває оте радісне збудження, яке опановує моряків, коли ступають вони на тверду землю. І думається тоді, скільки то треба наколихатись у збуреному штормами морі, щоб так, по-моряцькому, глибоко оцінити переваги матінки-землі, так віддано її любити.
1 2 3 4 5 Категорія: Люди рідного краю \| Додав: novadoba (12.11.2013) \| Автор: Людмила ВЛАСЮК
Переглядів: 716 \| Рейтинг: 0.0/0

Всього коментарів: 0

Зробити безкоштовний сайт з uCoz