За традицією, кожен рік діючий президент України, починаючи із 1993 року, вітав військовослужбовців української армії, відзначаючи їхню значну роль у підтримці Україною свого незалежного статусу. Фактично ж українська армія поступово знищувалася. Лише події недавнього минулого змусили переглянути стан справ і переконали у тому, що «якщо не годувати власну армію, доведеться годувати чужу». Доблесть і честь наших солдатів і офіцерів продемонстровані в боях у неоголошеній війні сусідньої держави проти України засвідчили, що український воїн - надійний захисник, відданий патріот і людина, для якої честь, свобода і незалежність далеко не порожній звук. Для мене таким являється мій одноліток - кадровий офіцер-артилерист маневичанин Володимир Черчик. У нашій розмові Володимир чесно зізнався, що після закінчення Маневицької ЗОШ № 2-гімназії у 1993 році він обрав Сумський військовий інститут артилерії при Сумському державному університеті за компанію із однокласником Юрієм Карпачовим. - Навчатися було важко, - пригадує Володимир Васильович. - Нелегко давалася фізична підготовка, тяжко звикав до військової дисципліни, харчування у 1990-их роках теж було не з кращих. До того ж перші два роки практично не були у звільненнях. Після навчання лейтенант Володимир Черчик відбув у 802-ий реактивно-артилерійський полк, що базувався у Ковелі, на посаду командира батареї. Пригадує, як декілька разів виїжджали на Рівненський полігон, де освоювали тоді нові реактивні системи залпового вогню БМ-21 «Град», про які сьогодні знають майже всі українці. Згодом отримав звання старшого лейтенанта, одружився із маневичанкою Галиною. Щоправда, протягом року із дружиною бачився лише у вихідні, якщо такі видавалися, бо сам був у Ковелі, а вона в Маневичах. Перевівся служити у військовий комісаріат Маневич помічником військового комісара з питань призову. У 2006 році потрапив під скорочення, як тоді говорили, у зв’язку із реформуванням Збройних сил України. Проте кадровий офіцер не довго залишався без роботи і вже через декілька місяців працював у Маневицькій виправній колонії № 42. Опанувавши кримінально-виконавче законодавство, користуючись авторитетом серед співробітників, відпрацював на різних посадах три роки. Тож, маючи відповідний стаж, вийшов на пенсію за вислугою років. Однак, перебувати на відпочинку довго не став і з січня 2013 року пішов працювати головним інженером в Маневицьке управління водного господарства, досить швидко адаптувавшись до цивільної справи. Та не довготривалою була праця на мирній ниві, оскільки відразу після подій на Майдані, 9 квітня був мобілізований та відправлений у військову частину 51-ої ОМБ командиром 6-ої батареї 2-го гаубичного самохідного артилерійського дивізіону. Про події під час проведення антитерористичної операції Володимир Черчик особливо розповідати не хоче, зазначає лише те, що, якби не волонтерський рух, то військовим було б дуже кепсько. У третій декаді червня його батарея у складі 3-ої батальйонно-тактичної групи відбула в зону АТО. Базовий табір знаходився у с. Варварівка Кремінського району Луганської області, де виконувались бойові завдання поблизу міст Рубіжне, Лисичанськ, Сєверодонецьк. Під час виконання бойових завдань 6 батарея показала себе цілком боєздатним та ефективним підрозділом. Силами батареї було знищено значну кількість живої сили та техніки противника (міномети, транспортні засоби, склади боєприпасів). У подальшому підрозділ вибув у Донецьку область та виконував бойові завдання поблизу населених пунктів Донецьк, Мар’їнка, Кутейниково, згодом поблизу Іловайська, Моспіно. Про події, починаючи з вечора 23 серпня, коли російські регулярні війська прорвалися в Україну і взяли в оточення українські підрозділи (Іловайський котел) Володимир Черчик знає не із розмов, бо разом із своїми бійцями також потрапив у ту пастку. Але завдяки вмілим та злагодженим діям, ерудиції та везінню йому та 22 підлеглим вдалося дістатися українських позицій, зберегти зброю. Щоправда, не обійшлося без жертв та полонених. 22 травня цього року Володимир Черчик отримав чергове військове звання капітана, хоча дізнався про це лише в жовтні, але це не головне. Головне, що залишився живим. Йому пощастило, адже осколком від «граду» лише трохи зачепило голову. Нині перебуває на лікуванні у Луцькому військовому госпіталі. Дома його з нетерпінням чекають дружина та двоє дітей – першокласниця Юля та десятикласник Валентин, батьки, друзі. Збройні сили України налічують чимало відважних солдатів та офіцерів, готових віддати своє життя за свою землю, свої родини. Головне, щоб у скрутну хвилину держава не відверталася від них і державні чиновники не говорили: «А ми вас туди не посилали…».