Пам’яті сльоза додолу краплями стікає…
У Цмінівській ЗОШ пройшов мітинг-реквієм з нагоди відкриття меморіальної дошки військовослужбовцю 80-ої окремої аеромобільної бригади Володимиру Приходьку, який загинув, захищаючи незалежність і територіальну цілісність України на Сході нашої держави.
Щодня він із світлин зустрічає тих, хто приходить до школи. Тому і заходиш в храм науки, мов на сповідь. Ще недавно світловолосий хлопчина бігав цими довгими вузенькими коридорами, заходив у клас, сідав за парту, за якою списано не один зошит і прочитано не одну книгу. А сьогодні вже живі квіти лягають до меморіальної дошки героя. Занімілим поглядом вдивляється в обличчя сина мати. Бліді вуста шепочуть: «Мій найрідніший в світі…». Поруч батько. Тремтячими пальцями перебирає в руках капелюха. Крізь невимовний біль мати стає навколішки перед портретом сина, мов перед святою іконою. Здригаються плечі. Як птах із клітки, щемить і рветься її серце. Як важко матері дивитися на сина, який камінним щитом прикрашає стіну!
У вестибюлі зібралися рідні, друзі, односельчани Володимира Приходька, всі ті, з ким він навчався, а також вчителі та учні навчального закладу. Віддати данину шани герою прийшли представники влади району. Не стримували сльози вчителі, для яких він навічно залишиться учнем школи, старшокласники, які пам’ятатимуть подвиг солдата. Крадькома витирали непрохану сльозу чоловіки, опускаючи очі додолу. І лише маленькі першачки з тривогою поглядали на старших, ще до кінця не усвідомлюючи увесь трагізм сьогодення, але знаючи, що війна забирає найкращих синів України, тому так щиро вигукували: «Герої не вмирають»!
Гортала сторінки біографії військовослужбовця учениця 11-го класу Цмінівської ЗОШ Ірина Кононюк. Володимир був п’ятою, наймолодшою, дитиною у сім’ї. Після школи вступив у Маневицький професійний ліцей здобувати професію столяра. Служив у десантних військах у м. Яворів на Львівщині. Мріяв одружитися, збудувати дім, виховати дітей. Не шукав, як уникнути мобілізації на Схід. Гасло десантників «Ніхто, крім нас» стало його життєвим кредо. Загинув 22 серпня 2014 року під Старобешево.
- Був прекрасною дитиною для батьків, надійним товаришем друзям, сумлінним учнем, - продовжує мітинг пам’яті солдата директор школи Олександр Мурашко.
- Ми всі в глибокій пошані схиляємо голову перед батьками - Валентиною Василівною та Володимиром Радіоновичем - за те, що виховали такого сина – справжнього патріота рідної землі, - приєднується начальник відділу освіти РДА Олександр Гаврилюк.
Звучали вірші, пісні, які торкалися струн душі кожного присутнього. Хвилиною мовчання пом’янули усіх полеглих патріотів Маневиччини.
- Живі повинні вічно пам’ятати тих воїнів, які через 70 років по закінченню Великої Вітчизняної війни стали на захист нашої країни, - сказав голова районної ветеранської організації Дмитро Фальковський. – Вже не повернути 9 солдат Маневицького району, які поклали голови за незалежність України, але пам'ять про них в школах, трудових колективах, в кожній сім’ї повинна жити.
Радник голови Волинської облдержадміністрації Андрій Линдюк наголосив на тому, що учні школи з усією відповідальністю мають усвідомити трагічні події сьогодення, які сьогодні формують майбутню націю. Адже знаємо полеглих не з підручників, де кимось невідомим написані слова «Герої України».
- Ніякі гарні слова не повернуть вам сина, - звернувся до батьків Андрій Олександрович. – Але у будь-якому випадку ви маєте продовжувати жити. У вас є ще сини, які потребують материнської турботи та чоловічої підтримки. Ми ж зробимо все належне, аби вам допомогти, але ви повинні себе берегти. Якби був живий Володя, він сказав би: «Мамо! Досить плакати. Я знаю, що тобі важко, але ти живи». Тому тримайтеся, аби оці дітки, які будуть зростати на патріотизмі вашого сина, завжди знали, що це йде мама героя.
Поділилася спогадами голова районної ради Людмила Веремчук, яка під час волонтерської поїздки влітку побувала у ІІІ батальйоні 51-ої ОМБ на Сході, що дислокувався у Варварівці Донецької області.
- Тоді Валентина Василівна передавала синові передачу, мабуть, як ніхто інший, серцем відчуваючи біду, - розповідає Людмила Володимирівна. – Але так склалося, що 28 червня, коли ми зустрічалися з бійцями цього батальйону, Володя саме був на бойовому посту. Нам не довелось зустрітися з ним. Він ніс службу і захищав незалежність української держави. Завдяки таким патріотам ми маємо можливість жити під мирним українським небом.
- Володимира, який жив по сусідству, я знала з раннього дитинства, - голос Наталії Оксенюк, Цмінівського сільського голови, тремтить, слова зриваються. – Так би хотілося, щоб він жив, щоб був серед нас, щоб мав майбутнє, дружину, дітей. Пишаємось ним і ніколи не забудемо.
Священик Свято-Миколаївського храму отець Василій освятив меморіальну дошку та відслужив поминальний молебень.
Сьогодні я стаю наколіна перед тими матерями, які мали мужність віддати синів на війну, і тим синам України, які не зреклися своєї держави у найважчу мить, не заховалися за кордоном, а свідомо з автоматами на плечах пішли проти ворожих «градів».
«Горить свіча і пам’яті сльоза додолу краплями стікає. Героїв Україна пам’ятає…»
|
|
Категорія: Люди рідного краю | Додав: novadoba (29.01.2015) | Автор: Людмила ВЛАСЮК |
| Переглядів: 514 |
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
