Герої не вмирають. Чорна субота у Чорнижі - Люди рідного краю - Статті

21 лютого мешканці Чорнижа та навколишніх сіл прощалися із уродженцем села, бійцем криворізької 17-ої окремої танкової бригади Володимиром Мельником, який загинув під Дебальцевим. 37-річний житель Дніпропетровська Володимир Мельник разом із своєю дружиною Софією, виховав восьмирічного сина Ярослава, завжди мріяв жити у вільній цивілізованій країні. Тож, отримавши недільного дня повістку, чоловік не став шукати поважних причин, аби не йти в армію, і зранку наступного дня з’явився у військовому комісаріаті, готовий виконати свій почесний обов’язок – стати на захист України. Старший сержант Володимир Мельник, ставши бійцем 17-ої ОТБ, очолив екіпаж танку Т-64 та від його номера отримав позивний «Сотка». На початку вересня 2014 року підрозділ 17-ої ОТБ, де служив наш земляк, захищав визначені території поблизу Артемівська. Наприкінці вересня танковий екіпаж Мельника у складі трьох чоловік був прикомандирований до 1-ого територіального батальйону «Волинь» поблизу Дебальцевого. - Володя був простим веселим хлопцем, - говорить боєць-піхотинець тербатальйону «Волинь» Руслан у колі побратимів, які приїхали віддати останню данину пам’яті загиблому товаришеві. – Ми попали на позиції 25 вересня 2014 року, і через три дні нас підсилити танковим екіпажем із 17-ої бригади. Із Володею швидко знайшли спільну мову, оскільки і він, і ми були з Волині. Разом пробули на позиціях 93 дні. Та невдовзі побратимам все ж довелось розлучитися, тербат «Волинь» відправився на ротацію, а Володимир з екіпажем залишився підсилювати піхоту 128-ої бригади. - Він так не хотів, щоб ми їхали. Напевне, щось відчував. Хотів їхати з нами. Не вкладається в голові, що він загинув… - ледь стримуючи сльози, говорить Руслан. Директор Чорнижівської школи Марія Сидорчук пам’ятає Володю як активного та комунікабельного учня: «Якщо потрібно було підняти клас на якусь справу: чи це трудовий десант, чи культмасова робота - Володя завжди був у числі перших, - говорить педагог. – Він не був відмінником, але намагався бути старанним у навчанні. Був трудолюбивим, допомагав батькам, які працювали на колгоспній фермі. Після закінчення школи Володимир Мельник вивчився у Луцькому СПТУ на столяра. Одружився з місцевою дівчиною Софією і разом подалися шукати кращого життя до Дніпропетровська, де проживав її дядько. Володимир працював столяром на приватному підприємстві, його дружина – у соціальній сфері. Там розпочали будівництво власного житла, яке молодому чоловіку не судилося завершити до кінця. Володимир телефонував додому щодня, бувало, по декілька разів. Коли телефон замовк, занепокоєна дружина почала дзвонити усім підряд, аби дізнатися, що трапилося. На черговий дзвінок схвильованої жінки військовий відповів, що уточнить інформацію і зателефонує, а вже через деякий час повідомив: «Ваш чоловік загинув, отримавши поранення в голову». - Володя був доброю людиною і хорошим чоловіком, - плаче солдатська вдова. – Дуже любив сина. Ярослав постійно утішав мене, говорячи: «Мамо, ти не переживай, у тата танк броньований, у нього все буде добре». Але така доля, судилося йому померти за Україну… Сестри Володимира Мельника Валентина і Світлана проживають у Луцьку. Та найбільше Володимир ділився фронтовими враженнями із старшим братом Миколою, адже той як ніхто інший, розумів, що таке війна, пройшовши випробування Афганістану. Немає нічого страшнішого як ховати у сиру землю своїх дітей. Не можна було спокійно дивитись на вбитого горем сивочолого батька, який нещодавно переніс інсульт, він лише зрідка вигукував: «Краще б вони мене забили, а не його!». Ще декілька тижнів тому Володимир по телефону йому говорив: «Ідіть в сільську раду і скажіть, хай Вам привезуть дров, а я за два тижні приїду в гості, то їх поріжу». Не судилося… Ніхто поки що не може точно сказати, якого саме дня і як загинув Володимир Мельник. Одні говорять 13, інші 14 лютого, однак материнське серце не обдуриш. У ніч з 13 на 14 лютого мати Тетяна Матвіївна цілу ніч не спала: ходила, прибирала. А зранку о шостій включила телевізор. Скільки разів дивилася новини - нічого, а тут, коли повідомили, що шестеро поранено і один вбитий, як хто ножа в серце встромив. Так і вилетіло з вуст: «Володька мій вбитий!». Дружина і син загиблого хотіли поховати його в Дніпропетровську, але батьки настояли, щоб їхній син був похований на землі, звідки пішло його коріння. Проводжали героя-танкіста в останню путь головною вулицею села декілька сотень людей. Від церкви до кладовища військовослужбовці Маневицько-Любешівського ОРВК пронесли труну через живий людський коридор. Люди, стоячи на колінах, вигукували: «Герої не вмирають! Слава героям!». - Наше село ще не бачило такого похорону, як сьогодні, і дай, Боже, щоб ніколи в жодному селі на Україні таких похорон не було. У Бога немає померлих, у Бога всі живі. Немає більшої любові ніж та, яку проявив Володимир, адже він поклав душу свою за друзів та близьких, - виголосив місцевий священик на цвинтарі перед відданням тіла загиблого землі. Співчуваючи родині голова Маневицької РДА Андрій Линдюк звернувся до присутніх із закликом робити усе можливе, аби смерть Володимира Мельника та інших полеглих патріотів України не була даремною. Від імені держави він подякував батькам за виховання чудового сина, побажав усім якнайскорішого настання миру.
1 2 3 4 5 Категорія: Люди рідного краю \| Додав: novadoba (03.03.2015) \| Автор: Сергій ГУСЕНКО
Переглядів: 743 \| Рейтинг: 0.0/0

Всього коментарів: 0

Зробити безкоштовний сайт з uCoz