Очі солдат і їхніх родин говорять багато. Бо і ті, хто власним тілом закривав від «градів» нашу Україну на Сході, і ті, що з молитвою чекають кожну мить на телефонний дзвінок з вогняного пекла, наділені невичерпною мужністю, ім’я якій – любов…
«Найголовніше для людини – це сім’я, і якщо виникає загроза, кожен з нас готовий стати на її захист», – говорить тато, пригадуючи довгих дванадцять місяців, проведених на Сході в зоні АТО.
Сьогодні для мене тато – Іван Олексійович Лавренчук із Старосілля – вже герой, моя гордість, мій наставник. Адже піти на війну зможе далеко не кожний чоловік. А він пішов… Заради мене, брата Михайла, дружини Світлани. Заради мирного неба над нашою головою…
«Я – не герой, я звичайна людина, яка виконала свій обов’язок перед Батьківщиною», – скромно говорить мені татко. Ось такий він: щирий, з привітним поглядом, в якому горить любов до життя, бо ж знає його ціну.
…Призвали тата 16 серпня 2014 року. Спочатку відправили на Яворівський полігон, що у Старичах. «Як і всі, готувався до звичайних польових зборів. Коли ж повідомили, що відправляють на Схід, страху не було, – згадує тато. – Ніхто ж не очікував, що там йде справжня війна».
У складі 24 ОМБ тато служив 9 місяців. Військова спеціальність – старший радіотелефоніст 3 гаубичної (гаубиця 2С1 «Гвоздика») самохідної артилерійської батареї. За три місяці до кінця служби з їхнього четвертого батальйону сформували 53 механізовану бригаду.
Тато брав участь у бойових діях на території с. Кримське Новоайдарівського району та селища Новотошківка Луганської області, а також м. Авдіївка Донецької області. «Це були справжні військові дії, де доводилось захищати своє життя і своїх товаришів. Море диму, вогню, обстрілів з «градів», «буків»… Земля здригалася під ногами…» – згадує тато. Так, він знає ту правду, про яку навіть душа боїться мовити. Ховає очі, аби ніхто не побачив, як біжить по щоці ота наймужніша пекуча чоловіча сльоза…
… І у нашій родині оселився сум. Я часто бачила маму в сльозах, хоч вона завжди казала, що ми маємо бути сильними. Сама ж щоранку й щовечора тихенько молилась до Всевишнього в іншій кімнаті…
Знаєте, які слова хлопців, що воюють на Сході, я прочитала в Інтернеті? «Якщо нас сильно чекати і вірити, то ми вертаємось і з того світу». Я чекала…Чекала татка…і шепотіла:
Я виплачу сльози,
Я викричу душу,
Я небо тобі принесу у долонях…
Ти тільки живим повертайся додому!
Вертайся живим! –
На колінах молю…
І Господь почув мої дитячі молитви. 1 вересня 2015 року тата демобілізували. Нині він вдома, разом зі своєю сім’єю. І хоч до самісінького дна обпалена душа, я рада, що тато – живий. Він – найхоробріший чоловік на землі, приклад великого патріотизму, сили духу, відданості й мужності…
|
