«Господи, нехай мій син повернеться живим!» - Люди рідного краю - Статті

Маневичанин Юрій Кобець свою доньку-первістка назвав Анею, в честь матері. Бо вважає, що саме завдяки молитвам неньки повернувся із Кандагару, який у вісімдесятих називали «афганським Сталінградом». 1986 рік. 6 листопада Юрій відсвяткував дев’ятнадцятиліття, а вже 11-го стояв у шерензі новобранців на подвір’ї райвійськкомату. Відчував піднесення і радість – побачить світ, знайде нових друзів, загартує характер. Про те, що тисячі його однолітків уже кілька років проливають свою кров на чужій афганській землі, якось не думалось… ххх Подружжя Кобців щодня з нетерпінням чекало листоношу. Син повідомляв, що служить у Вірменії, описував будні бойової і політичної підготовки, просив батьків не хвилюватися. А через чотири місяці прохопився, що в нього гниє рука (панарицій), а медика в частині немає. - Що ж це за частина така, що боєць не може отримати медичну допомогу? – з цим питанням звернулася Ганна Аврамівна до районного військового комісара Георгія Мельника. Той, глянувши на конверт з номером військової частини, відразу ж заходився вмовляти жінку, аби вона відвідала сина. - Але ж це тисячі кілометрів. Як я туди доберуся? – спочатку ніби впиралася, а потім серцем відчула: треба їхати. Подорож Ганни Кобець із Маневич до Кіровокана потребує окремої розповіді. Це історія людського розуміння, безкорисливості, доброти, а ще знайомства із вірменською родиною, яке переросло у дружбу на довгі роки. Як грім серед ясного неба прозвучали слова підполковника, з яким їхала в таксі із Єревана і який поцікавився, де служить її син: «Їх відправлять у Афганістан». Ганна Аврамівна пам’ятає, що дуже кричала, її відпоювали водою, сонячний день почорнів. Але до сина з’явилась усміхненою: він не повинен був бачити її відчаю. Відразу ж по приїзду матері додому відвідати сина відправився батько Іван Спиридонович. ххх Травень 1987 року. Військовий аеродром біля Кандагару. З трапа радянського літака, який щойно приземлився, спускається молоде поповнення. Юрій Кобець з цікавістю оглядає чужі краєвиди. - Найперше, що вразило, - це нестерпна спека, - пригадує Юрій Іванович. – А через два тижні ми вперше побачили наслідки воєнних дій – спалені танки. Юрій служив у десантному батальйоні водієм, підвозив боєприпаси. Він ніби зрісся зі своїм автомобілем: там і спав, і їв. Щоправда, бували тижні, коли, окрім сухих галет, нічого було їсти. Радів, що легше стало ногам: порекомендували зняти берци і взути кросівки. Це був результат гіркого досвіду: у берцах хлопці частіше ставали безногими. - Чи було відчуття страху? – перепитує мій співрозмовник. – Ні. Можливо, через молодість. Знаєте, я почав боятися уже в мирному житті, коли народилася донька. ххх Півтора року на війні, де на кожному кроці чатує смерть. Півтора року, які для батьків стали вічністю. - Мені здається, я не переставала молитися, - каже Ганна Аврамівна. – Навіть тоді, коли працювала у дитсадку, розмовляла з дітками, їхніми батьками, колегами, подумки постійно зверталася до Господа. Ночами не могла спати, виходила на подвір’я, молилася до вечірніх і вранішніх зір, до Місяця: «Нехай мій син повернеться живим!» Подала за здоров’я сина у три храми. А двоюрідний брат, у якого син повернувся з Афганістану, вручив їй іконку і аркуш з молитвою, запевнивши: всі, хто мав їх із собою, живі. ххх Щоразу після бойового завдання Юрій отримував стосик листів: мама писала щодня. Іконку з молитвою носив у нагрудній кишені біля серця. На його очах гинули товариші, сам не раз був за крок від смерті, отримав осколочне поранення ноги. Дуже важко пережив втрату бойового побратима Анатолія із Вінничини, а Богдан зі Львова повернувся на батьківщину без обох ніг. ххх - Мамо, я вже у Союзі! Через три дні чекайте дома! – чувся у трубці кабінки міжміських розмов такий дорогий голос сина. Ганна Аврамівна, не тямлячись від щастя, плакала і не могла вимовити й слова. Через три дні чатували із чоловіком на вокзалі – син не приїхав. Ну що ж, не встиг, буде завтра. - Без двох днів місяць виходили ми із чоловіком до потягів: я – до київського, він – до львівського, - пригадує Ганна Аврамівна. – Я настільки психічно виснажилась, що почала втрачати відчуття реальності. Де ж подівся син? Що трапилось? ххх - На жаль, більше нічим не зможу Вам допомогти, - лікар із співчуттям дивився на юнака, у якого на гімнастерці виблискувала медаль «За бойові заслуги». – Надто сильно обгоріло обличчя, сліди залишаться. Місяць тому, Юрія Кобця, який радів швидкому поверненню додому, знову відправили в Афганістан – супроводжувати колону, яку виводили в Союз. Близький розрив міни, госпіталь і ось лікарське резюме. Що ж, як кажуть, з лиця води не пити. Якось воно буде. В одному з кишлаків колона зупинилася. Юра вийшов із-за керма розім’ятися. Відчув на собі пильний погляд. Різко повернувся. Старий дід-афганець поманив його до себе. - Синку, я дам тобі мазь із мумійо, і побачиш – все буде добре, - старий зник, а за хвилину приніс баночку і тремтячим руками вручив хлопцеві… ххх - Інколи так у серці запече, як згадаю, що довелося пережити моєму синові, - каже Ганна Кобець. – І не тільки на тій божевільній, нікому не потрібній війні, а й потому, у мирному житті, коли, одружившись, ходив випрошувати житло, яке йому належало по закону. Двадцять років прожила в однокімнатній квартирі сім’я із чотирьох осіб: Юра з дружиною, донька і син. Двічі міг розширити житлову площу, але завжди знаходилися «добрі» люди. А син не вміє воювати із бюрократами, не той характер. Поплачу - поплачу, а потім думаю: «Господи, прости мені. Дякую, що мій син живий, що подарував мені онуків, що працює не покладаючи рук. Я – щаслива мати».
1 2 3 4 5 Категорія: Люди рідного краю \| Додав: novadoba (17.02.2014) \| Автор: Алла БУБНЮК
Переглядів: 510 \| Рейтинг: 0.0/0

Всього коментарів: 0

Зробити безкоштовний сайт з uCoz