Іван Романік (справа) та Роман Миткалик під час відвідин Ольги Остапенко на Черкащині.
Навчаючись у сьомому класі наш наймолодший брат Іван (шоста дитина в сім’ї) написав допис у районну газету «Вільна праця». У редакції не повірили, що це написав учень і приїхали до нас додому. Коли ж підтвердилось, що це його допис, Івана попросили і далі писати в газету.
Після закінчення школи працював робітником у Маневицькій рембуддільниці на спорудженні цегляного заводу в с. Костюхнівка. Не пам’ятаю, чи друкувалися його новели в цей час у районній газеті, але збереглись донині рукописи «Цвіт папороті» (з волинських легенд) від 4.06.1970 р. та бувальщини «Цвіте вода» і «Грім на Кривою Нивою», написані в 1971 році. У грудні 1971 року тодішній редактор районної газети «Зоря комунізму» Степан Процюк запросив Івана на посаду літпрацівника, а в грудні 1974 він перейшов працювати кореспондентом турійської районної газети «Ленінська правда». Потім були старовижівські «Сільські новини» та локачинська «Колгоспна правда». Однак брата завжди тягнуло на рідну Маневиччину, та й невелика зарплатня кореспондента змушувала часто приїздити додому за допомогою. Він завжди тоді казав, що за три роки праці в Маневичах добре вивчив проблеми району, побував майже в кожному селі, знав багатьох людей, тому йому легко писалось. Дуже допомагало йому в роботі спілкування з людьми старшого віку, від яких він записував спогади про минуле та їхні відверті розповіді про теперішнє життя. Любив записувати цікаві чи оригінальні вислови, курйозні випадки. Тож у червні 1981 року повернувся у рідну газету на посаду заввідділом листів, а з березня 1983 року був призначений заступником редактора. Цього ж року закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка. У травні 1992 року був переведений на посаду заступника редактора газети «Волинь-експрес», але через декілька місяців повернувся на попереднє місце роботи. З жовтня 2002 року по 2005 рік працював редактором нашої «районки», яка за його ініціативи була перейменована на «Нову добу». Працюючи заступником та редактором газети, Іван завжди був у гущі політичних подій, що вирували у цей час у нашій країні. Вийшовши з КПРС в 1991 році, відразу ж примкнув до демократичних кіл. Це відбилось у його статтях на сторінках газети. Жителі селища Маневичі обрали його депутатом у районну раду. Іван був учасником ініціативної групи, яка виступила з пропозицією збудувати храм у селищі, та брав участь у зборі коштів на його будівництво. Добре пам’ятаю бурхливі події під час виборів 2004 року. Ще й досі я зберігаю «Нову добу» за 4 грудня того року і перечитую статтю «Народ втомився від обману і брехні», яку написали Петро Гнатюк та Іван Романік. В цьому ж номері високопатріотичний вірш Валентини Лисюк «Сьогодні горда я за свій народ», тут же заява 44-х вчителів Прилісного, вчителів Гораймівки на підтримку акцій протесту проти незаконного рішення ЦВК про обрання Януковича президентом через грубу фальсифікацію виборів. І до цього часу не знаю, що змусило Івана на початку 2005 року вийти на пенсію, хоча в наказі про звільнення записано «за власним бажанням та станом здоров’я». На пенсії брат продовжував дописувати до обласної газети «Вісник», з якою співпрацював протягом десятиліття, впорядковував свій архів, збирався написати книгу про журналістські бувальщини, захоплювався фотографією. Разом з Романом Миткаликом, який у цей час готував матеріали до своєї книги «Моє село – мої односельчани», обходили околиці та об’їздили прилеглі села. Іван мав хорошого університетського товариша Петра Остапенка з Черкащини. Коли з ним трапилась трагедія, поїхав відвідати його маму та вклонитись могилі друга у село Малу Маньківку. Після цього морально і матеріально підтримував Ольгу Минівну, в якої Петро був єдиним сином. Які зворушливі листи писала вона Іванові! Чого варті слова в останньому листі: «Нехай вам Бог посилає, що ви в нього просите, нехай шанує вас. Цілую, синок, і плачу. Все розказував Петро, що Іван з Волині хороший. Вибач, що не так написала, ми чужі, а такі рідні». Іван допоміг місцевій амбулаторії, оплативши вартість ваг дитячих, гігрометрів, інгалятора «Гамма». Був постійним прихожанином нашого храму і переймався його проблемами. В центрі села на перетині доріг завжди стояла фігура-хрест. Але в 50-х роках минулого століття за часів колгоспу її вночі спиляли за вказівкою райкому місцеві партійці. Церковна громада в 1996 році вирішила її відновити. Виготовлена місцевими майстрами, фігура була встановлена на колишньому місці. В березні 2005 року територію біля неї було впорядковано та встановлено кований металевий паркан, виготовлений на замовлення нашого Івана. Помер він раптово 16 липня 2005 року, як з’ясувалось після розтину, через гостру крововтрату, спричинену виразкою шлунка. На могильному пам’ятнику викарбувані слова його великого друга Василя Більчика: Журналістом був ти від Бога, Бог у руки перо тобі вклав, Тому й рано тебе, молодого, Він до себе на небо забрав.
