Його кредо – працьовитість і відповідальність
Дорога… Вона у кожного своя, у переносному і прямому значенні цього слова. Тільки зіп’явшись на ноги, ми вже торуємо дорогу до дитсадка, до школи, до навчального закладу, до отчого дому, до святих місць і водночас визначаємось з вибором власного шляху.
Ярослав Панчук після закінчення семи класів Станинської школи Радехівського району, що на Львівщині, вступив до автомобільно-шляхового технікуму на будівельне відділення. 4 роки цікавого і напруженого навчання пролетіли швидко.
У 1962 році молодий спеціаліст прибув у розпорядження Волинського обласного шляхового управління. Звідси його скерували на посаду старшого інженера Любомльського райшляхвідділу. Не встиг він навіть добре ознайомитись із своїми обов’язками, як нагрянула хрущовська перебудова з реорганізацією районів. Ярослава Івановича перевели у Горохівський дорвідділ на посаду виконроба. Тут також довго не затримався: через півтора року призвали на дійсну службу в армію.
Після виконання трирічного громадянського обов’язку солдат міг би без проблем трудовлаштуватись на рідній Львівщині, але віддав перевагу Волині, де його направили старшим інженером у Маневицьку ШЕД №609. Тут Ярослав Іванович з головою поринув у роботу. Невдовзі одружився з медсестрою Анею Шкабурою, а вже через рік сім’я поповнилась донечкою Оксанкою, згодом – синочком Іванком.
Та молодий батько не довго тішився сімейною ідилією. Його знову, як офіцера запасу, призивають в будівельні війська. Служить уже із сім’єю аж в Астраханській області. Пропонували кадрову військову кар’єру – відмовився.
З 1973 року безвиїзно – в Маневичах. У новоствореній ШБУ-51 спеціалістам місць вистачало. За чотири роки Панчук пройшов всі щаблі кар’єрного росту: старший інженер, начальник виробничого відділу, головний інженер і начальник управління аж до його ліквідації в 2001 році.
Довгий час Ярослав Іванович нервувався, обурювався: не через те, що втратив посаду, а через те, що розпався великий дружний трудовий колектив. Чимало з його членів залишилися без засобів до існування.
- Навіть до цього часу не можу заспокоїтись, - з болем говорить колишній начальник. – Наша організація була однією з найпотужніших в районі, в якій працювало до 250 чоловік. Ми не тільки будували дороги, але й створили відповідальну матеріально-технічну базу, забезпечили своїх працівників квартирами. Останніми роками у нас була черга лише на розширення та поліпшення житлово-побутових умов працюючих. Я й до сьогодні щиро вдячний колективу за самовіддану працю, за розуміння. Ми не раз виходили переможцями змагання в районі, в області, серед споріднених організацій Міністерства УРСР.
Найважливішими об’єктами ШБУ-51 були будівництво доріг Київ-Ковель, Маневичі-Любешів, реконструкція шляху Маневичі-Луцьк. На Київській трасі надзвичайно складними були ділянки на кордоні з Рівненщиною, пов’язані із спорудженням мосту через річку Стир біля села Маюничі,
фото з домашнього архіву: урочистості представників двох областей і районів з нагоди відкриття мосту, на яких про здачу об’єкту рапортує Панчук Я.І.
та приблизно трикілометровий відрізок шляху біля Іванівського озера.
- Коли біля цього місця скупчилась техніка, зібрались люди, - пригадує Ярослав Іванович, - до нас підійшов дідок із села Іванівка (тепер Світле), розправляє долоню і каже: «Дивіться, тут може вирости волосся? Ні. І тут ви ніколи не прокладете дороги. Не мучтесь, не кидайте грошей в болото». В якійсь мірі побоювання старого були не безпідставні: в цьому місці торф залягав до 5 метрів. Він довго придивлявся, дивувався, як ми повільно, з великими потугами, але впевнено просувались вперед. Нарешті визнав свій програш і приніс могорич. Нелегко нам працювалось у Заприп’ятській зоні, коли села Камінь-Каширського, Любешівського і Маневицького районів з’єднували з основними дорогами. Навіть нашого міністра на ці об’єкти возили на гусеничному тракторі.
Старшому поколінню в районі не треба представляти Ярослава Панчука. Він знає дорогу до кожного села, знайомий з багатьма жителями населених пунктів і до цього часу підтримує з ними зв’язки. Його поважають і шанують за чесність і порядність. А ось молодим не завадить знати про його вагомий внесок в розбудову нашого краю. Ярославу Івановичу не соромно дивитись людям у вічі, бо все свідоме життя дбав не про себе, а про інтереси держави, людей.
За чверть віку, що був начальником управління, він гідно пройшов випробування владою: не спився, не зазнався, не нажився. Дивується і обурюється моральній деградації людей при владі, їхній ненаситній жадібності і деформованій совісті.
Ярослав Іванович порівняно швидко адаптувався до свого нового статусу – пенсіонера. Взявся допомагати сам собі і дітям господарським способом, бо пенсія, як і в більшості людей, невелика, середньостатистична. Йому в радість доглядати за живністю, поратись на городі, обробляти невелику ділянку землі під Черевахою, так звану дачу. А в минулому році збив з обрізків і будиночок, щоб було де сховатись від негоди. Його акуратність, старанність проглядаються в усіх його діях. А як по-доброму заздрять його дружині сусідки, що він все вміє, розуміє і підтримує її в усьому.
Люди бачать і цінують людину не за слова, а за дії, за благородство душі.
- Хочу всім, кого я знаю, з ким працював, подякувати за сумлінну працю, - каже Ярослав Іванович. – Дороги – то дзеркало держави, її цивілізованості, могутності і культури. Мені, як спеціалісту цієї галузі, хочеться бачити надійні дороги і чисті узбіччя.
17 березня гостинна оселя Панчуків буде повнитись щирими вітаннями з нагоди 70-літнього ювілею її господаря. З великим задоволенням до цих зичень приєднуюсь і я. Щоб ця шанована людина не була обділена здоров’ям, щоб сила, енергія і оптимізм ще довго нуртували в його душі, щоб серце було сповнене великою радістю і любов’ю!
|
|
Категорія: Люди рідного краю | Додав: novadoba (19.03.2014) | Автор: Наталія Степанюк |
| Переглядів: 449
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
