Ульяну Архиповичу Садовому, який мешкає в Красноволі, пішов 94-ий рік. Воістину поважний вік патріарха, вік житейської мудрості філософських узагальнень! Він – єдиний живий ветеран Великої Вітчизняної війни, на всій території Красновільської сільської ради, найбільшої в районі.
Коли я завітав до Ульяна Архиповича, він був дома сам. Худорлявий, підтягнутий, завжди рухливий, виглядає набагато молодшим своїх літ. Якби не сиве волосся та житейська втома у очах, можна було б дати не більше сімдесяти.
- Оце збираюсь їхати в Луцьк, у військовий госпіталь, бо щось не дуже добре себе почуваю, якась слабкість і кволість, знаєте, - почав з порога Ульян Архипович. – То я кожного року два рази, весною і восени, там підліковуюсь. І лікарі, і медсестри привітні та чуйні.
Ульян Архипович запрошує зайти в хату, де панує чистота і затишок. Сідаємо за стіл. Господар показує свої бойові нагороди - ордени, медалі, Подяки Верховного Головнокомандуючого.
- Ви мені про своє дитинство розкажіть, – прошу я.
- А що про нього багато розказувати, - замислюється мій співрозмовник і нахмурює чоло. - Життя тоді нікого не пестило. Чорна земля, чорна долоня хлібороба, чорний хліб на столі, чорна праця, як у вола. Сім’я в нас була така: мій батько Архип Іович, мати Василина Оверківна, і нас три брати – Семен, Леон і я. Батьки були трудяги, хлібороби, працювали щиро, то й мали все, ніхто голодним і роздягненим не ходив. Закінчив я чотири класи (за Польщі). Оцей й уся моя наука. А головною наукою були корови, вівці та домашня робота по господарству. А ще – саме життя.
- Ну що ж, перейдемо до війни - найголовнішої події у вашому житті, Ульяне Архиповичу.
- Можна і до війни, хоча про головне я скажу пізніше, - і очі Ульяна Архиповича засяяли дивним і м’яким світлом. – Забрали мене на фронт 8 березня 1944 року. Вперше брав участь в боях у Смоленській області, місто Орджодзекід. Я служив зв’язківцем в 12-ому артилерійському дивізіоні. Обслуговував гармати гаубиці, налагоджував зв'язок з передовою. Добре було видно, який ефект дають постріли гармат по ворожих позиціях. Пройшли з боями Білорусію, Латвію, Литву. Потім нас перекинули на Сарни і Рафаловку. В рідні Маневичі прибули із Рафаловки вночі. Німців тоді в Маневичах не було, вони тільки скинули величезну бомбу в лісі, якраз по залізничній колії, між Маневичами і Рафаловкою, щоб вивести залізничне полотно з ладу.
З Маневич пішли на Повурськ, там окопалися і стояли цілий місяць. В Повурську дали нам поповнення, багато загинуло солдат і офіцерів. І вперед на Ковель! Я воював на І-ому Білоруському фронті, яким командував легендарний маршал Жуков. Так от, Жуков дав наказ: «Ні кроку назад!» І так ми й робили!
- А Ви бачили хоч раз маршала Жукова, Ульяне Архиповичу? – запитав я просто із цікавості.
- Аякже, бачив, декілька разів, суворий був маршал, то солдати його поважали.
У Ковелі мене поранило в ногу. Бої там велися надзвичайно жорстокі, я отримав подяку від Верховного Головнокомандуючого, Маршала Радянського Союзу Сталіна від 20 червня 1944 року за прорив оборони німців західніше Ковеля і вихід до ріки Західний Буг.
Далі йшли на прорив польського міста Радом, важливого вузла комунікацій і укріплень пункту німецької оборони, на західному березі Вісли, південніше Варшави. За взяття цього міста я теж отримав Подяку 1 січня 1945 року від Верховного Головнокомандуючого. Потім був прорив за взяття Берліна 2 травня 1945 року, столиці Німеччини. Теж маю за це Подяку від Сталіна. Маю багато воєнних нагород – орден Слави, медаль «За відвагу» і ще 20 різних медалей.
День Перемоги Ульян Архипович Садовий зустрів у Берліні. Тремтячою, від хвилювання, рукою вивів на стіні рейхстагу своє прізвище. Словом, знай наших українців-маневичан, лютий враже, та ще з таким мирним, поетичним прізвищем, людину, що плекає сади і прикрашає землю!
Вже після дня Перемоги фашистські недобиті частини, в основному, есесівці, чинили запеклий і відчайдушний опір радянським військам в обласному місті Галі, за 70 км від Берліна. Цілий місяць це місто було в облозі радянських і американських військ. Оскільки фашисти не хотіли складати зброї, то були вщент розгромлені літаками з повітря.
Відбувалася незабутня зустріч на річці Ельба радянських воїнів з американськими. Улян зустрівся з молодшим своїм братом Леоном, який теж воював на фронті. Пізніше їх перекинули у місто Десаф.
- Коли вже закінчилася війна, нашу частину розформували і відправили на рідну Україну для збирання урожаю, оскільки не вистачало робочих рук. Я пішов працювати кухарем у штаб дивізії. Так що довелося ще й кулінарним мистецтвом займатися, - зізнається Ульян Архипович.
Пропонували Ульяну Садовому в армії залишитися на понадстрокову службу, але (він відмовився, бо дуже сумував за домівкою, рідним селом, земляками. Повернувся у свою Красноволю восени 1946 року. Незабаром одружився. Пішов працювати в колгосп імені Суворова бригадиром овочевої бригади. Бригада була передовою, не тільки в районі, а й в області. Займався раніше бджільництвом, полюванням, але нині вже не має сил і здоров’я для цього, інвалід першої групи.
- Так все-таки, що ж для вас головне в житті, якщо не війна, Ульяне Архиповичу? – запитав я, хоча й здогадувався, яка буде відповідь.
- Головне для мене – мої діти і внуки, якими я пишаюся. У мене є три чудових доньки – Марія, Валя і Галя. Марія працювала в Маневицькій райдержадміністрації заступником голови, зараз вона на пенсії, живе в Луцьку, Валя викладає у Волинському університеті, а Галя – тут, в Красноволі, з чоловіком Віктором, біля яких я живу, і які турбуються за мене і опікуються мною. А ще я маю чотири внуки і чотири правнуки.
- А що Ви думаєте про сьогоднішню ситуацію в Україні?
- А що тут думати. Перемогли фашистів, переможемо й сепаратистів. Україна ще буде великою процвітаючою країною.
На прощання тисну руку ветерану і бажаю прожити мінімум до ста літ.
Міцного здоров’я Вам і щастя, Ульяне Архиповичу! Многая Вам літа!
|
