«Хто, як не ми, мусимо зупинити ворога»
Василь Огребчук із Старосілля у серпні минулого року був мобілізований до Збройних сил України, ставши бійцем одного із підрозділів 128 гірсько-піхотної бригади, що базувалась у Мукачевому. А вже через два тижня у складі артилерійської батареї виїхав у зону АТО у м. Попасна Луганської області. Нині захищає західні рубежі під Дебальцево. З ним зустрівся, коли він перебував у відпустці.
Василь Григорович – механік-водій самохідної гаубиці 2С3 «Акація», яка призначена для знищення живої сили, артилерійських і мінометних батарей, ракетних установок, танків, вогневих засобів та пунктів управління. Дальність ураження «Акації» залежить від виду снарядів і становить 17-20 км, зовні вона схожа на танк. Водійські навики пан Василь здобув ще в армії, де був механіком-водієм танка Т-72. Та оскільки таких танків на озброєнні в української армії нині немає, то застосовує свої вміння на «Акації».
- Діло механіка завезти куди потрібно і подавати снаряди, - говорить солдат. - В гаубиці є власних 44 снаряди, які використовуються в окремих випадках, а для стрільби використовуємо снаряди, привезені іншим транспортом. Екіпаж складається із чотирьох чоловік і одного бійця, що подає снаряди з ґрунту. Вага одного 53 кілограми. При стрільбі не дивишся чи тяжко чи холодно, працюєш, аж стаєш весь мокрий.
Два місяці у Попасній Василь брав участь у бойових діях. На щастя, їхню батарею, куди входить чотири «Акації» та інші допоміжні автомобілі, супротивник не встигав вираховувати, хоч вони і перебували на місці. Це результат тренувань на ужгородському полігоні, хорошої роботи коректувальника вогню, який точно передавав координати ворогів, та навідників-контрактників. Вороги, звісно, намагалися пристрілятися, навіть били на відстані 500-1000 м, але наші бійці випереджали противника і були влучнішими.
- Як тільки у жовтні передислокувались під Дебальцеве, то стріляли і вдень, і вночі щодоби, - пригадує військовослужбовець. – Та нашу батарею, на щастя, не вираховували, тож майже не обстрілювали. А от штаб, який від нас знаходився за три кілометри, обстрілювали часто. Особливо гучно бойовики «вітали» нас у День Збройних сил України напередодні 9 грудня, коли оголосили перемир’я, що тривало до середини січня цього року.
Під Дебальцевим був випадок, коли вночі сепаратисти випадково потрапили на позиції батареї. Проте, отримавши належну відсіч із «зеніток», більше не потикалися. Так само, як і біля Попасної, артилеристи працювали на випередження, знешкоджуючи позиції ворога. При потребі допомагали нашим піхотинцям, які знаходилися за п’ять кілометрів на передовій, коли на них наступали бойовики або на позиції виїжджали ворожі «гради». Тоді й обстрілювали визначені ворожі точки. Позиції будувались таким чином, що артилерійські батареї перекривали позиції одна одної.
Василь Огребчук зауважив, що форму, бронежилет і каску отримав в армії, а от продуктами харчування солдат здебільшого забезпечують волонтери. Коли хочеться чогось смачненького, купують в магазині, адже волонтери приїжджають не кожний день. До того ж їхні позиції засекречені і для передачі допомоги бійці вирушають назустріч. У Попасній проживали в бліндажах по десять чоловік, які споруджували самі. Прибувши в Дебальцеве, ями для укриттів викопували автотранспортом, куди потім ставили КУНГи (будки із автомобілів), щоб можна було відпочивати. Таким же чином звели їдальню та інші приміщення.
Разом із Василем воюють два хлопці із Горохова та один із Луцька, є чимало рівненчан. А загалом бійці із Західної та Центральної України, щоправда, є один уродженець Луганської області. Хоча на війні мало приємних моментів, але трапляються виключення. Є у Василя товариш Олександр із Полтавщини, з яким разом були на полігоні. Нині він водій-механік сусідньої артилерійської батареї, на автомобілі якого красується надпис коханої дівчини «Ксюха», цим йменням навіть стали називати і бійця. Передовим Оксана приїхала до свого нареченого і вони розписалися в Артемівську, після чого молодята навідались до Василя, аби він порадів разом із ними.
- Настрій у солдат бойовий, навіть намагаємось шуткувати, - говорить Василь, - всі чудово розуміємо, що, хто, як не ми, мусимо зупинити ворога. Техніка, хоч і солідного віку, та її стан добрий, вистачає й боєприпасів.
Добре солдат відгукується про свого командира, кадрового офіцера, зазначаючи, що той неабияк переживає за своїх підлеглих. Саме він домігся, аби всі бійці якнайшвидше змогли побувати у відпустках. Тож таким правом скористався із Василь. Вдома його з нетерпінням чекали мама Катерина Олександрівна, два брати - старший Олександр (інвалід дитинства) та менший Микола з сім’єю, та найрідніші – дружина Ірина, п’ятирічна Софія та трирічна Мар’яна, яка усю ніч не лягала спати, чекаючи на тата.
Після перемоги у неоголошеній війні, Василь планує знайти роботу, яка б забезпечила гідне проживання, оскільки починати військову кар’єру у 35 років вважає надто пізно.
|
|
Категорія: Люди рідного краю | Додав: novadoba (25.02.2015) | Автор: Сергій ГУСЕНКО |
| Переглядів: 428
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
