Крізь пекло афганської війни
Рік і вісім місяців воїн-інтернаціоналіст Володимир Савчук, нині водій Маневицької філії «Волиньобленерго», в складі 122 мотострілкового полку обмеженого контингенту радянських військ брав участь у неоголошеній війні на території Афганістану.
У квітні 1982 року родина Савчуків із села Березино, що на Рівненщині, проводжала на армійську службу свого єдиного сина. У той час про «допомогу Радянського Союзу братньому афганському народу» говорили небагато, тож батьки та чотири сестри, рідні й гадки не мали, що виряджають Володимира у пекло афганської війни.
- Не здогадувались ми про це і в «учебці» в Ашхабаді, - каже Володимир Хомович. – За шість місяців не пролунали слова «війна», «бойові операції». Про те, що служитимемо в Афганістані, дізнались за півтора місяці до відправки.
Перед відльотом він напише батькам: «Не хвилюйтесь, їду у відрядження» і сяде у вертоліт, що перенесе його в інше життя…
28 жовтня 1982 року, Ташкурган, 122 мотострілковий полк. Тут розпочнеться відлік 637 безмежно довгим та тривалим дням і ночам на афганській землі. У роті – жодного земляка, тож рідною українською мовою лише писав листи та подумки розмовляв із батьками і друзями, які залишились наче в іншому вимірі часу – там, де немає війни.
- Після закінчення десятирічки отримав в ДОСАФі водійське посвідчення, тож декілька місяців водив в Афганістані бензовоз, - продовжує розповідь мій співрозмовник, не надто бажаючи згадувати подробиці.
А вантаж цей був смертельно небезпечним, адже саме на ці машини спрямовувались головні удари душманів, і часто від гранати чи кулі перетворювались вони на палаючий смолоскип.
Не одну сотню кілометрів і вогняних гірських стежин пройде він пішки. Повертаючись, відходитиме від жахіття бою, оплакуючи тих, для кого він став останнім, і писатиме додому: «У нас все тихо і спокійно…». А ще буде думати, як переживе мати його товариша – білоруса Стаса – смерть сина. Той загинув на очах у Володимира, радіючи перед цим, що «дембель» вже незабаром.
- Я почав рахувати дні до повернення додому лише тоді, коли залишалось «сто днів до наказу», - зізнається воїн-афганець. – Та довелось служити довше, не було заміни.
Лише вкінці липня 1984 року сержант Володимир Савчук ступить на рідну землю. В день перед приїздом його матері присниться віщий сон, і вона прокинеться із впевненістю – Володя обов’язково повернеться живим. А через декілька годин жінка обійматиме свого змужнілого сина.
Після служби Володимир влаштувався в Маневичах водієм в райспоживспілку, з рідного Березина привіз дружину. Вже відгуляли вони весілля доньки, яка порадувала внучкою Настею, нині живе у Ковелі. Юля пішла по стопам неньки, котра працює вихователем у дитсадку. На свій хліб пішов і 21-річний син Іван. Саме для нього, насамперед, батько є взірцем відваги та мужності. Володимир пережив часи, коли говорили «ми вас туди не посилали», коли чи не щоночі снились страхіття війни і дивлячись на сина, йому вже важко віриться, що майже в такому ж віці довелось дивитися у вічі смерті, пізнати, що таке бойове побратимство і військова дружба, вірність присязі.
|
| Категорія: Люди рідного краю | Додав: novadoba (17.02.2014)
| Автор: Олена БИЧКОВА
|
| Переглядів: 485
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
