Статті
Меню сайту
Форма входу
Рубрики
Привітання до свят [15]
Святкуємо [79]
Офіційно [408]
Вісті з державної адміністрації [50]
Районна рада інформує [49]
Управління Пенсійного фонду інформує [25]
Районний центр зайнятості інформує [30]
З прокуратури району [44]
Міліцейський кур'єр [48]
Соціальний захист [90]
Повідомлення з РАЕС [44]
Абетка здоров'я [59]
Материнка [125]
Криниченька [38]
Добрий господар [49]
Молодіжна палітра [50]
Спорт [105]
Люди рідного краю [200]
Село і Люди [29]
Інтерв'ю до ювілею [4]
З редакційної пошти [72]
Творчість наших читачів [75]
На суботній добривечір [124]
Оголошення та реклама [21]
Пошук
Наше опитування
Як Вам наш сайт?
Всього відповідей: 204
Погода
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Вітаю Вас, novadoba · RSS 10.08.2020, 19:12

Головна » Статті » Люди рідного краю

Лісові віддано понад сорок років


Ліс. Для когось це три простих літери, які поєднались у нехитре слово. Для когось місце для відпочинку, збору ягід та грибів, а ще для когось - місце невичерпної наживи. Проте є така категорія людей, для яких ліс – сенс життя. Саме справою життя  став ліс для Івана Якимовича Бандурки, колишнього лісничого Троянівського лісництва.

Іван Бандурка з’явився на світ у 1936 році на Полтавщині в сім’ї колгоспників. Коли хлопцю виповнилося п’ять років, на українську землю ступила нога німецького агресора. У перші ж місяці окупації нацисти розстріляли 67 мешканців рідного села Вовчик. У хаті, де жила сім’я Бандурок, оселилися німці, вигнавши господарів у підвал. Одного разу голодний Іван зайшов до хати і побачив, як німецький солдат намащує на скибку білого хліба масло та мед. Він почав просити в нього їсти. Фашист, не довго думаючи, взявся за автомат. На щастя, це побачила мати й забрала хлопця із хати, врятувавши йому життя.

Село  Вовчик було визволено у вересні 1943, і вже наступного року Іван босяком, у полотняних штанях, пішов у перший клас. Жили тоді бідно. Мати сама і ткала, і шила одежу.

У 1946-1947 роках, як і тисячі інших полтавчан, відчув на собі післявоєнний голод. Рятувала місцева річечка Сула, із якої тягав піскарів та їв просто живцем.

Після закінчення десятирічки вступив у Лубенський лісотехнічний технікум, бо дуже любив ліс. Після трирічного навчання разом із сімома хлопцями за направленням потрапив у Костромську область, де в одному із лісгоспів займався підсочуванням колгоспного лісу.

Через 9 місяців молодого парубка призвали в армію. Потрапив у піхотний полк на посаду старшого радіотелефоніста в Карелії (Росія). Оскільки хлопець мав хороший почерк та малював, йому доручили оформлювати ленінську кімнату. Саме в той час у полк приїхав підполковник із штабу дивізії, і побачивши відмінну роботу, запропонував посаду писаря у штабі дивізії під Ленінградом. Тож дослужував в штабі дивізії, де отримав першу грамоту.

Демобілізувавшись, Івану потрібно було відпрацювати за спеціальністю ще деякий час, оскільки рахувався молодим спеціалістом. У відділі кадрів Головного управління лісового господарства в Києві запропонували Львівську, Рівненську або Волинську область на вибір й дали час на обдумування. Саме там зустрів викладача із технікуму, який і порадив їхати працювати на Волинь.

- На той час начальником управління лісового господарства в області був Дмитро Тілішевський, - пригадує Іван Якимович, - він і направив мене працювати в Бережанське лісництво Троянівського лісгоспу помічником лісничого. Через два роки збудували нове адміністративне приміщення лісгоспу у Городку, тож його перейменували у Городоцький, а Бережанське лісництво у Троянівське.

1962 рік для Івана Якимовича був знаковим. Саме цього року одружився із місцевою дівчиною, яка також працювала у лісництві, та вступив на заочне відділення лісогосподарського факультету Української сільськогосподарської академії в Києві.

Дипломованого спеціаліста призначили лісничим Троянівського лісництва. Разом із дружиною оселилися у відомчій квартирі.

- Мені подобалось бути у лісі, - розповідає Іван Якимович. – Роздавши наряди, пішки ходив по лісі й потай спостерігав за роботами, які велись. А другого дня перевіряв. Нерідко виявляв неправду із уст підлеглих. А їх тоді налічувалось у штаті 45 чоловік.  В наявності було шість лісорубних та чотири лісокультурних бригади, 4 трактористи, по 2 шофери та пожежники. Із техніки - 2 вантажних автомобілі та 4 трактори.

Сім’я лісівника з часом розросталась, подружжя виховувало вже 5 дітей. Пощастило отримати ще одну квартиру. Оскільки сім’я вимагала дедалі більшої уваги, то  у 1984 році Іван Якимович перейшов на посаду помічника лісничого. Проте через три роки директор лісгоспу знову призначив його лісничим.

Офіційно Іван Бандурка вийшов на пенсію у 1991 році, але покидати улюблену справу не хотів і продовжив свій трудовий шлях спочатку старшим майстром, а потім майстром лісу. В  січні 2004 року він остаточно попрощався із лісом, віддавши йому більше сорока років життя.  

Протягом двох десятиліть (1972-1993 рр..) Іван Якимович також очолював шкільне лісництво, куди входили діти із шкіл Троянівки, Черська, Бережниці, Градиська та Нової Руди. Сам складав план роботи, який затверджував директор Городоцького лісгоспу. Це і посадка лісу, і догляд за деревами, і збір насіння деревних та чагарникових порід, і проведення рубок догляду в молодняку, і виготовлення шпаківень. Діти залюбки збирали ягоди та гриби для  грибоварних пунктів лісгоспу, за що отримували зарплату. У 1983 році у м. Малин Житомирської області відбувся перший зліт юних лісівників України. Волинську делегацію, що складалася із представників 19 шкільних лісництв області очолив саме Іван Бандурка.

Іван Бандурка та очолюваний ним колектив разом із колегами зробив чимало корисного, аби сьогодні волинський ліс виглядав таким, яким він є. У 1960-их роках – велась активна робота по залісненню непродуктивних сільськогосподарських земель. Для прикладу, лише у 1962 році заліснення склало 429 га. В основному створювались мішані ліси, що зменшувало можливість ураження кореневою губкою соснових насаджень. У 1970-их роках - створення 3 га лісового розсадника, де вирощувались понад 15 видів порід дерев. У період 1970-1980-их років - боротьба із незаконними рубками.

Плідна робота Івана Якимовича не залишалась непоміченою. Найціннішими для лісівника є нагородження шкільного лісництва дипломом ІІ ступеня на Всесоюзній виставці СРСР за біологічний метод боротьби із шкідниками лісу (розселення мурашників), три Грамоти Міністерства лісового господарства та Почесна грамота Міністерства освіти за діяльність шкільного лісництва.

Нині 77-літній вдівець (на жаль, дружина пішла з життя п’ять років тому) проживає разом із сином Віталієм та його сім’єю. Йому прикро, що ніхто із його дітей не захопився лісовою справою. Дочка Наталія - працівник залізниці, Руслана – економіст, син Анатолій вивчився на радіомеханіка, Віталій хазяйнує у власному господарстві. Щоправда, син Геннадій певний час працював у лісовій галузі, а тепер перейшов на власний хліб. Є надія у діда Івана, що, можливо, у лісі працюватимуть онуки, яких у нього поки що четверо. У вільний час Іван Якимович  любить читати газети, зауважте, без окулярів, оскільки постійно мав у своєму раціоні дари лісу. Зокрема, гостроті зору завдячує ягодам чорниці, яку називають «космічною ягодою».

Категорія: Люди рідного краю | Додав: novadoba (16.09.2013) | Автор: Сергій Гусенко
Переглядів: 388 | Рейтинг: 1.0/1
Всього коментарів: 0
avatar
Copyright "Новадоба"" © 2013
Зробити безкоштовний сайт з uCoz