Лісовій справі віддані роки
Уродженець Тернопільщини Василь Семенович Дмитрук більше тридцяти років очолював Тельчівське лісництво Колківського держлісгоспу. За плідну працю від держави отримав звання «Заслуженого лісовода України», а за добре серце – пошану та визнання людей.
Коли новопризначений лісничий Василь Дмитрук вперше завітав у Тельчі, на місці теперішнього лісництва була лише зведена коробка з вікнами, на території - пилорама і два верстати, а навколо - заболочена місцевість.
- Магазин, їдальня, цех з переробки деревини, все це робилось при мені, - говорить Василь Семенович. – За 30 років моєї роботи лісничого посаджено 700 га лісу. Працювало 50 працівників, серед яких помічник лісничого, майстри лісу, лісоруби, збірники живиці, екскаваторники, об’їздники, працівники деревопереробного цеху. У розпорядженні лісництва було 4 трактори, автомобіль для перевезення робітників, 2 екскаватори. Оскільки техніки у той час було мало, то при лісництві була конюшня на 29 коней, і навіть посада їздового, який возив лісничого. Щорічно заготовляли близько 50 тонн сіна, яке по весні часто передавали і в колгосп, садили по 5 га жита та вівса, тонну картоплі. Був час, коли тримали бичків, м’ясо яких йшло в їдальні, де годували робітників.
Під час розмови Василь Семенович наголосив, що працював при соціалізмі, нинішні ж лісівники працюють в епоху капіталізму. І штат працівників лісництва останнім часом дуже зменшився. Відтепер тут лише лісничий, його помічник і декілька майстрів лісу. Проте Василь Семенович добре відгукується про теперішнього очільника лісництва Олександра Зубаля, який більше десяти років займав посаду помічника лісничого і вже понад рік керує лісництвом. Він завзятий до роботи й уважно дослухається до порад Василя Дмитрука. Сам же Василь Семенович здобував життєвий досвід протягом усього свого життя.
Народився Василь Семенович в 1937 році у сім’ї колгоспників у с. Угорськ на Тернопільщині. У місцевій школі навчався разом із своїми двома братами. Добре пам’ятає як під час війни згоріла їхня хата, тож деякий час проживав у своєї бабусі.
Отримавши шкільну освіту, вступив до Кременецького лісотехнічного технікуму, і вже у 18 років здобув спеціальність майстра лісу. Залишитися працювати в Україні шансів практично не було (таких щасливчиків було чоловік 5), то й не надто засмутився, коли дізнався, що направляють аж в Архангельську область.
Добирався до місця призначення спочатку потягом, потім річним транспортом, а наостанок вантажівкою, трактором і кіньми, поки не дістався селища Очея Ленського району, як йому тоді здавалося кінця світу. Тут набув практичні навички. Бригада готувала ліс до сплаву по річці Очея, Василь же щоденно обмірював об’єм заготовленої лісопродукції і робив відповідні записи.
В селищі серед закладів – лише бібліотека. Пошта приходила раз у тиждень. Саме в один із таких днів через три місяці отримав повістку в армію.
Діставшись на підводі до м. Котлас, що знаходився за 50 км, Василь разом із іншими новобранцями товарняком вирушив до Медвежегорська (Карелія), що розташований на березі Онезького озера. Пасажирський поїзд долав цю відстань за добу, вони ж прямували 7 діб. Василь потрапив у взвод спецмінування інженерно-саперних військ, де прослужив 3 роки. За сумлінну службу отримав грамоту ЦК ВЛКСМ.
Після армії на парубка чекало навчання в Львівському лісотехнічному інституті. Поступив доволі легко, до того ж на навчання охочіше брали тих, хто відслужив. На четвертому курсі Василь вже знав, що по розприділенню потрапить працювати у Соф’янівку, однак після четвертого курсу плани змінилися. Всі ці роки Василь листувався із дівчиною Ганною, яка проживала в м. Інта (республіка Комі). Знав її з дитинства, разом навчалися у школі. Її батько був репресований, тож всю родину вислали із України, так і потрапили до Сибіру.
Коли молодята були готові побратися, Василь написав її батькові листа, в якому прохав згоди на одруження, і отримавши позитивну відповідь, вирушив в м. Інта. Там відгуляли невеличке весілля. За деякий час молодята повернулися у Львів.
Навчання підходило до завершення, і Василь шукав роботу, де відразу давали б квартиру, оскільки дружина була вагітна. Добрі люди підказали, що в Колківському лісництві є вільна вакансія помічника лісничого. Тож через деякий час молоде подружжя оселилося у своєму першому власному помешканні.
Згодом три роки працював Василь Семенович інженером-економістом, проте суха робота із цифрами йому набридла, і він попросився на промислове виробництво. Так став лісничим Тельчівського лісництва.
У час діяльності Василя Семеновича село розбудовувалося, а дістати будівельні матеріали було не так просто. Тож люди йшли до нього за поміччю. І він чим міг, тим і допомагав сельчанам.
- Якщо б я не допоміг людині, то вона все одно пішла б у ліс, і вкрала те дерево, - говорить мій співрозмовник. – Проте нині, коли йду селом, не соромно дивитися людям у вічі.
Пан Василь тривалий час проживає у власній квартирі в приміщенні лісництва. Разом із дружиною, з якою торік відзначили золоте весілля, виховали двох синів, якими, гадаю, варто пишатися. Старший, 50-річний Ігор Васильович працює в першій луцькій міській поліклініці хірургом, а молодший від нього на 4 роки Андрій Васильович очолює Волинську обласну організацію УТМР. Сини порадували своїх батьків чотирма онуками.
Незважаючи на солідний вік, цьогоріч Василь Семенович готується зустрітися із своїми одногрупниками на 50-річчі закінчення Львівського лісотехнічного інституту. Серед них і нинішній ректор Національного лісотехнічного університету України професор, академік НАН України Юрій Туниця. Їм буде що згадати – і юність, і роки, віддані лісовій справі.
|
|
Категорія: Люди рідного краю | Додав: novadoba (11.03.2014) | Автор: Сергій ГУСЕНКО |
| Переглядів: 594
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
