«Ми чули від терористів: «Про вас всі забули…»
На цій неоголошеній війні на Сході України учаснику АТО Андрію Матвійчуку із с. Прилісне, бійцю 51-ої ОМБ, довелось пройти через важкі випробування: нещадні обстріли «Градів», смерть бойових товаришів, гіркоту полону. Під час розмови йому нелегко було згадувати, мені ж – розпитувати, бо розуміла як важкко дається йому кожне слово.
Андрія мобілізували 8 квітня. В Прилісному, які стали йому рідними як і Маневичі, де народився та виріс, залишилась дружина Наталія, діти – трирічна Ангеліна і першокласник Богдан. Як і для багатьох бійців 51-ої ОМБР дорога на Схід пролягла через В.-Волинський, Рівне, полігон Широкий Лан на Миколаївщині.
- Стояли на блокпостах в Донецькій, Луганській областях, - розповідає Андрій. - Місцеве населення відносилось по-різному: чули і прокльони, і слова подяки.
Наприкінці серпня бійців перекинули до села Дзеркальне на Донеччині. Декілька днів їх нещадно обстрілювали з мінометів та «Градів», зрівнюючи все із землею. За цей час Андрій подумки попрощався із сім’єю та рідними, шанси вижити були мінімальними, адже вони виконували наказ тримати оборону, а отже не відходити. 26 серпня зв'язок з ним перервався.
Три безкінечно довгих дні родина жили в тривожному очікування звістки. Згодом випадково дізнались: Андрій в полоні. Це трапилось, коли двоюрідний брат Андрія, що живе у Львові, переглядав відео в Інтернеті і випадково серед полонених розгледів знайоме обличчя. Рідні кинулись за допомогою. Звернулись до Людмили Кирди, колишньої голови РДА, яка зробила чимало для бійців АТО з району, отця Олександра, настоятеля Оконського храму. За його порадою написали заяву в СБУ. Реєструючи її в Луцьку, познайомились із матерями, чиї сини теж знаходяться в полоні. Зв’язались із центром звільнення полонених. 31 серпня матері Волині стояли під Верховною Радою, адміністрацією Президента із списками військовополонених. В поїздці постприяли Луцькі волонтери. Із ними спілкувалась і відома співачка Руслана Лижичко, яка дала номера телефонів волонтерів із Києва, згодом вийшли на зв'язок з волонтерами із Харкова.
А Андрій в цей час чув від терористів: «Про вас всі забули. Ви нікому не потрібні, будете довічно працювати на нас…», і подумки знову і знову вертався до тієї дати – 26 серпня..
- Нас оточили російські військові, в’їхавши на танках, - каже Андрій. - Свою приналежність до військ РФ вони не приховували. Пояснювали, що знаходяться на навчаннях. Щоправда, чому «навчання» проходять в Україні і чому їм дано накази вбивати не пояснювали. Вони розстрілювали всіх, хто пробував вирватись з оточення. В нас забрали і побили мобільні телефони. Три дні ми жили серед неба в очікуванні вирішення нашої долі. Воду і їжу заміняли кавуни. Звернулись до росіян з проханням зібрати тіла мертвих товаришів і отримали наказ повантажити на машину.
Він був серед тих, хто таким чином віддавав останню шану загиблим. Куди «КамАЗ» доставив вантаж 200 невідомо.
Згодом їх вивезли через Росію в місто Сніжне. Через привідкритий тент машини хлопці бачили як перетинали державний кордон, на дорогах стояли вказівники з назвами російських сіл. Їх передали терористам, ті ще раз ретельно обшукали кожного, забираючи документи та гроші, які російським воякам були непотрібні.
- Нас привезли до райвідділу міліції – в камерах СІЗО знаходились усі поранені, інші в боксах, де раніше стояла техніка, - пригадує 28-річний боєць. – Спали на цементній підлозі, дехто, щоправда, зміг відшукати якісь дошки. На другий день тим, хто пам’ятав номера телефонів рідних, дозволили подзвонити до них. Зателефонував дружині. Рідним тих, хто не пам’ятав номера телефонів. З ними відразу шукали зв'язок.
Нас водили на роботи – розбирати розбомблені будинки, очищати території. Дехто із господарів тих будинків давав телефон аби подзвонили, від інших чули: «Це ви залишили нас без житла…», хоча я запитував у хлопців – ніхто з них по житлових будинках не стріляв.
Охороняти їх доручили засудженим, яких звільнили. Годували 1-2 рази на день, тож жили надголодь. Не били, проте заради забави могли випустити чергу в повітря, або ж зайти вечором в бокс і приставити до голови дуло автомата. Зводили курок і лише за характерним клацанням бранці розуміли, що зброя не заряджена.
В Сніжному знаходилось до двох сотень полонених з різних бригад. Вранці 14 вересня їх вишикували, і молода жінка зачитала списки – 73 прізвища. Серед тих, хто зробив крок уперед, був і Андрій.
- Волонтер сказала, що на нас чекає обмін, та думки були різні, серед яких, що повезуть на розстріл, - каже він. – Їхали двома автобусами, супровід – чотири легковики. То їхали, то стояли посеред дороги, когось чекали. На нейтральній території обмін розпочався вже в сутінках. Виводили по десять чоловік, на інший бік вели теж десять.
Їх зустріли військові, які відразу ж дали зателефонувати рідним, на базі нагодували, переодягли і направили автобусом до Харкова. Там зустріли отця Олександра, який чекав повернення з полону брата. Він відразу ж повіз додому Андрія та ще одного хлопця з Колок. Неможливо передати радість зустрічі із сім’єю, рідними, яких не бачив майже півроку.
Пригортаючи нині дружину та діток, він знає, що саме ради їхнього спокійного життя захищав українську землю на Сході.
|
|
Категорія: Люди рідного краю | Додав: novadoba (08.12.2014) | Автор: Олена БИЧКОВА |
| Переглядів: 571
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
