НА НЕБОСХИЛІ УКРАЇНИ ЗЯВИЛАСЬ ЩЕ ОДНА ЗОРЯ ГЕРОЯ
30 січня під Дебальцевим під час артилерійського обстрілу взводного опорного пункту загинув справжній патріот України, колківчанин, військовослужбовець 128 горно-піхотної бригади Андрій Сохацький.
Війна пахне не порохом і збройним мастилом. Її запах не перекриває ладан і церковні свічки. Її звук не приглушує оркестр та залпи гармат. Засохла земля грудочками стукає по полакованому до блиску дереву. Біля домовини стоїть мати, вона відчуває в повні груди біль материнського серця, але вона свідома, вона мовчить, не плаче, не нарікає. 30 січня ввійде в її життя як найчорніший і найтрагічніший день. Коли загинув її син - Андрій.
Здавалось, Андрій Сохацький прожив свої 44 роки просто, без будь-яких помпезних вчинків. Він був третьою найменшою дитиною в сім’ї. Ріс працелюбним. Допомагав батькам по господарству. Побут у сім’ї Сохацьких був скромним. Батько – інвалід Великої Вітчизняної війни. Ніхто ж не думав, що військову форму знову одягне їхній син.
Вчителі з Колківської школи, яку закінчив Андрій у 1987 році, ніколи не нарікали на нього. Був спокійним, врівноваженим учнем. З перших днів навчання було зрозуміло, що такий не скривдить слабшого, не образить товариша.
Однокласники з гордістю говорять про Андрія: «Він не був лідером в класі, але завжди мав власну думку. Таким залишився протягом життя. Одним із перших був на Майдані. Не робив із цього слави. Тож і до захисту України був готовий. Боляче усвідомлювати, що його більше немає».
В уяві класного керівника Анастасії Рачек і зараз він стоїть хлопчаком невисокого зросту, завжди усміхнений, жартівливий, постійно в колі друзів: «Андрій був доброї, щирої вдачі, з ліричною ніжною душею. Грав на скрипці, любив поезію, був хорошим чуйним сином для батьків. Він ще міг багатьом людям віддавати тепло і любов свого доброго серця, якби не війна…»
По закінченні одинадцятирічки юнак відслужив армійську службу, поступив до Київського державного університету імені Тараса Шевченка на історичний факультет. Щоправда, професію обрав собі не за спеціальністю. Захоплювався комп’ютерною технікою, з нею і пов’язав професійне життя. У 2008 році влаштувався на круїзний лайнер оператором відеонагляду для забезпечення безпеки на кораблі. Багато подорожував і коли закінчився контракт, повернувшись на Україну, створив власний туристичний сайт, де в подробицях описував різні країни і шляхи подорожування. Ось так в Києві і залишився, там знайшов своє кохання.
- Людмила була його цивільною дружиною, - говорить пані Наталія, близька подруга Андрія та безпосередній керівник на колишній роботі. - Планували цьогоріч одружитися, як Андрій повернеться після ротації. Та не встигли… Призвали його в серпні. Коли отримав повістку, він дружині сказав: «Якщо не я, то хто?!». Спокійно відпрацював останню зміну, сказавши, що завтра відправляється на Схід…
Не стримує своїх почуттів бойовий товариш Андрія, хоч і служили вони в різних підрозділах, Дмитро Березенський.
- Артилерійський обстріл був дуже прицільним і точним, внаслідок чого повністю виведено з ладу блокпост, що знаходився у селі Нетішино. Хлопці перебували там вже тривалий час і основний зв'язок з ними був лише через волонтерів. Взагалі Андрій був дуже скромною і невибагливою людиною. Коли ми у нього запитували, що йому передати, він завжди відповідав: «Ми усім забезпечені». Я його знаю п'ятнадцять років, ми разом працювали у службі безпеки в Києві. Андрій завжди був для нас взірцем справжнього патріота. Мені хотілося б, щоб цю людину пам’ятали як героя, хоча би на рівні району.
В останню путь проводжали героя. На кладовищі священнослужителі відслужили молебень. Важко давались слова заступнику військового комісара Маневицько-Любешівського ОРВК Володимиру Лисковцю. В останній раз із сином прощалась мати.
- Синочку мій! Ти загинув за Україну, яку любив не менше, ніж рідну матір. Там, на небесах, розкажеш батькові, що ти гідно замінив господаря в домі, був опорою для сестри й для брата. Кожного дня, в кожне свято ми будемо приходити сюди. Я знаю, ти зійдеш зіркою на небі, а я кожен вечір в чорній хустині виходитиму надвір і буду дивитися, де найбільша зірочка. То мій синок… То мій Андрійко…
Мелодія гімну піднімалися високо в небо, де ввечері мала з’явитися зоря, на яку так чекає мати…
Хвилина мовчання пекуча, терпка, як сльоза…
|
|
Категорія: Люди рідного краю | Додав: novadoba (09.02.2015) | Автор: Людмила ВЛАСЮК |
| Переглядів: 469
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
