Під час строкової служби Сергій Байцим з гордістю носив форму десантника 80-ї окремої аеромобільної бригади Збройних сил України, на нарукавному шевроні якого пломеніло гасло «Ніхто крім нас». У 2012 році він й гадки не мав, що із цим девізом вирушить на війну. В польових умовах навчання проводились щомісяця До служби в армії Сергій закінчив луцький технікум харчових технологій, отримавши спеціальність електромеханіка по ремонту лічильних машин. Відслуживши, влаштувався на роботу охоронцем в ТзОВ «Хайберрі». Його мобілізували 10 квітня, через тиждень після 22-річчя. - Йшов підготовленим, - каже Сергій - адже щомісяця під час служби в м. Яворів на Львівщині в польових умовах проводилось навчання. Наш полк був кращим в бригаді, брав участь у міжнародних тактичних навчаннях «Репід трайдент». Тричі стрибав із парашутом. Під час мобілізації він з гранатометника перекваліфікувався в мінометника. В складі 51-ої окремої механізованої бригади їхній підрозділ стояв на блокпостах в основному поблизу населених пунктів Луганщини. Найдовше – біля районного центра Кремінна. Таборувалися в лісосмузі. В кожному мінометному розрахунку – п’ять чоловік. Сергій в обслузі міномета, Діма Брик, його односельчанин і товариш, який загинув під Іловайськом – командир розрахунку, лучанин Сашко Войчук – навідник, ще двоє хлопців з Володимир-Волинського.
Підтримка місцевих жителів
Серйозних сутичок спочатку не було, місцеве населення відносилось, в основному як до захисників. Сергій наводив цьому не один приклад: «Нам приносили їжу, частували свіжою рибою. Доставляли повні відра вареників, картопляних товкмачів, макаронів, борщу. Без усіляких запитань брали ложку і перші куштували їжу, зауважувавши при цьому: «Ми все добре розуміємо, безпека – понад усе». Звичайно проїжджали повз їхнього блокпоста і сепаратистсько налаштовані луганчани, які кричали з вікон легковиків: «Фашисти, бандери, щоб ви здохли цієї ночі…» Як розповів місцевий лікар, який частенько навідувався до них із домашніми смаколиками (його дружина смажила до півтори сотні млинців!), корінні слобожани за єдину країну. Відокремлення бажають переселенці із Росії, яких є чимало. За водою вирушали до криниць селян. Здебільшого ті розмовляли українською. Один із бійців, якось завівши розмову із господинею, зауважив, що дуже любить читати. Почувши це, вона винесла чимало книг на рідній мові, серед яких був і Кобзар. До Кремінної вирушали і в магазин, на БМП майорів жовто-блакитний прапор. Товари відпускали із знижками, або й безкоштовно. - Вирішили якось скуштувати хот-доги – продавець не взяв ні копійки, - пригадує вояк. - Коли сіли на літній терасі за стіл, вийшла продавчиня із сусіднього павільйону: «Хлопці, візьміть сік і вологі серветки…»
Оберіг – мамина молитва і ікона
До рідних усі дзвонили щоранку та щовечора, розуміючи, як їм важливо почути «Я живий, у мене все добре». Навіть після поранення Сергію вдавалось два дні вводити неньку в оману. Та материнське серце вчувало щось недобре: «Ой синочку, щось голос в тебе не такий…». Оберегами для усіх хлопців була материнська молитва та православний хрестик. У Сергія була із собою й іконка з молитвою для воїнів, яку дала мама, та іконка Святому Іллі, який вважається покровителем десантників, адже 2 серпня – День ВДВ. Молитву не соромився читати, знав, що й відправляють служби за його здоров’я. Мамі, звісно, ніяких подробиць не розповідав, знаючи, що їй і так нелегко – вона відправила на війну свою єдину дитину. Частенько телефонували друзі – і односельці, і армійські товариші – із словами підбадьорювання.
І в госпіталі волонтери надають допомогу
Під час обстрілів сусідніх блокпостів допомагали вогнем. Відстрілювалися і самі під час нападів. Їхні мінометні постріли були влучними, та на жаль, досвід мали і сепаратисти. Сергія поранили 3 липня. І він, і Сашко – навідник міномета, отримали осколочне поранення рук. - Хлопці надали першу допомогу, медикаментами були. Нас доставили в районну лікарню, - вертається в минуле мінометник. – Лікар, який весь час провідував нас на блокпосту, на той час був у відпустці, та відразу ж приїхав до лікарні. Незабаром ми були у Харківському госпіталі, згодом – Львівському. Лікар-східняк телефонував щодня, переживаючи, аби повністю відновилася кисть. Турбувалися про нас і волонтери, у Львові їх чимало – від молоді до сивочолих містян. Дбали про медикаменти і фрукти, надавали психологічну допомогу. Лучанин Сашко мав легке поранення, до бойових побратимів він встиг повернутися наприкінці серпня, за декілька днів до Іловайських подій, в яких брав участь і їхній батальйон. Сергій ще знаходиться дома на реабілітації.
Хвилює доля бойових побратимів - Я відразу ж узявся дізнаватись про долі хлопців нашого підрозділу, - із хвилюванням розповідає Сергій. - Поховали Діму Брика, був на могилах друзів із Нововолинська, Луцька, комбата із Ковеля. Обдзвонюю усіх, чиї номери телефонів мав. Радію за товариша із Любешівщини, якому пощастило вирватись із полону. Коли буваю у Луцьку, зажди купую якісь фрукти - і до військового госпіталю. І хоч хлопці незнайомі, та відчуваємо якусь спорідненість. Адже ми були там…. Розповідає Сергій і про молодого луганчанина, з яким познайомився у Харківському госпіталі. Той, нічого не приховуючи, розповідав, що спочатку не брав участь ні в яких майданах, хоча частенько зібрання відбувалися в обласному центрі. Був, так би мовити, поза усіх тих подій. Та коли побачив на власні очі, що сепаратисти на його рідну землю несуть розруху, смерть, не витримав – взявся за зброю. Під час реабілітації Сергій відвідав в м. Яворові і двоюрідного брата, якого теж мобілізували, добре розуміючи як йому потрібна підтримка. З’явився у військкомат, запропонував свою допомогу, знаходячись тут, не на передовій, намагається хоч якимсь чином допомогти. Прощаючись, щиро дякую Сергію. У відповідь чую: «Та нема за що». Кажу, що дякую не лише за розмову, а за патріотизм, за те, що ось такі як він, захищають ціною власного життя незалежність країни, наш мир і спокій.
|