Ніхто, крім нас самих, не здолає ворога
Сьогодні на території двох українських областей триває справжня війна. Активний учасник маневицького майдану, маневичанин Ростислав Волинець, як і багато наших земляків, бере участь в антитерористичній операції, виконуючи свій військовий обов’язок на Сході України, і прагне якнайшвидше очистити українську землю від сепаратистів та найманців. Наша розмова із ним відбулась 11 серпня, коли Ростислав перебував у десятиденній відпустці.
- Ростиславе, з якого часу ти перебуваєш в зоні проведення АТО?
- 10 квітня Маневицько-Любешівським ОРВК я був направлений в 51-шу окрему механізовану бригаду (м. Володимир-Волинський), а звідти на рівненський полігон. Особливих тренувань не було. Трохи постріляли, декілька разів пройшли смугу перешкод. Аби дійсно навчання проводились на належному рівні, то, можливо і ситуація зараз була б інакшою.
Спочатку в зону АТО відправили хлопців із 51 ОМБР, яких згодом обстріляли під Волновахою. Я був в третій команді на відправку і у червні був прикомандирований до 128-ої гірничо-піхотної бригади. В зоні проведення АТО (в районі Луганська) перебуваю з 18 травня.
У військовому квитку, окрім запису військової частини у м. Володимир-Волинському, а також посади і зброї, записів більше немає. Щоправда, перед відпусткою видали довідку про те, що перебуваю у відряджені у військовій частині такій-то та прибув у кризовий район і залучаюся до антитерористичної операції в Донецькій та Луганській областях. В майбутньому по ній можна буде отримати посвідчення учасника бойових дій.
Разом зі мною служать двоє хлопців із Маневич та один із Троянівки, а загалом мобілізованих з Волині досить багато. У нашій 128-ій бригаді є бійці із Хмельницької, Івано-Франківської та найбільше із Волинської та Рівненської областей віком від 23 до 40 років. На полігоні навіть був 46-річний боєць, але його відправили додому, бо має трьох дітей.
- Наскільки важко було звикнути до постійного перебування в умовах постійної бойової готовності? Чи взагалі можна звикнути до такого?
- Травень-червень були відносно спокійними. Активні бойові дії для нас розпочалися з 13 липня, коли потрапили автоколоною у засідку неподалік Луганська. Тоді загинув мій командир із Мукачевого. Перший БТР підірвався на фугасі, а хлопців, які сиділи на броні, просто порозкидало. На другому БМП їхав командир, якого розстріляли практично в упор із засідки збоку дороги. Інших хлопців врятували бронежилети, а йому не вистачило для захисту якихось двох сантиметрів і куля, зрекошетивши, потрапила у серце. Ще в одного хлопця куля пройшла через цівку автомата і потрапила в бронежилет. Прострілений автомат й досі вірно служить, нагадуючи про ту сутичку. Під час цього першого бою будо двояке відчуття. З одного боку – страх, а з іншого - нерозуміння того, що тебе можуть вбити. Ти просто знаєш, що тобі треба бігти, стріляти, ховатися в укриття чи наступати. Того першого бою хлопці не розгубилися і достойно пройшли випробування.
Не бояться тільки дурні. Звикнути до умов війни дуже важко. Коли хтось гине – це просто шок, в якому ти перебуваєш день-два, а далі просто знаєш, що була така хороша людина. Коли навколо стріляють, думаєш, аби також не потрапити під кулю, намагаєшся сховатися в укритті, щоб можна було безпечніше стріляти. Після боїв, коли побачили на власні очі травми, смерті з’явилась психологічна пригніченість, одні хлопці вели себе більш упевнено, інші боязкіше, розуміючи, що можна загинути. Коли бій ведеться зі стрілецької зброї - це одне, а коли позицію обстрілюють мінометами і «градами» - то це зовсім інше. Відтоді, як ми перебували в Луганському аеропорту, а це було близько двох тижнів, обстрілювали майже кожен день. Серед наших були лише легко поранені, з інших бригад, які також були біля летовища, були й загиблі.
- Який рівень забезпечення технікою, зброєю, військовою амуніцією?
- Пального вистачає, а от техніка, на жаль, перебуває в плачевному стані, адже вся вона знята із консервації. Звісно, є хороші одиниці техніки, але її мало. Постійно іде ремонт, хлопці, що можуть роблять своїми силами, все інше ремонтує спеціальна бригада. Застаріла і стрілецька зброя.
Багато допомагають волонтери та окремі родичі солдатів. Вони постачають прилади нічного бачення, біноклі, навігатори, тепловізори. Але цього допоміжного обладнання явно не вистачає. Вночі тепловізор і нічник (прибор нічного бачення) речі незамінні. Особисто в мене з цього немає нічого, але нам видають на блокпост разом із рацією.
Всі хлопці забезпечені кевларовими касками, які дуже легкі та зручні, а головне – це дієвий захист, бо не раз рятували життя. Маємо бронежилети 4-го ступеню захисту «Корсар» українського виробництва, які самі ж перевіряли на міцність. Витримують кулю 5,45 мл від автомата Калашникова та 7,62 мл від СВД.
Перший комплект форми я отримав у Володимирі-Волинському, наступний комплект купив за власні кошти, оскільки одяг швидко псується. Ще один комплект - камуфляж, футболку та берци отримав у військкоматі нині, перебуваючи у відпустці. Якщо маєш декілька комплектів форми, можна переодягнутися, коли переш чи потрапив під дощ. Волонтери суттєво допомагають із білизною та шкарпетками.
- Для виконання завдань солдат повинен бути ситим та забезпеченим речовим майном., отримати належну платню. Як із цим?
- В принципі із харчуванням проблем немає й жодного дня голодними не були. Було звісно, що не доїдали, тоді харчувалися сухпайками в основному вітчизняного виробництва, куди входять окремо сніданок, обід і вечеря (декілька консервів, мед натуральний, чай, кава, армійські галети (сухе печиво), сухі та вологі серветки), рідше американськими і норвезькими, які призначені на один прийом їжі. Звісно, у них різноманіття значно більше та мені подобаються наші, бо ними краще наїдаюсь.
В меню гарячого харчування, в основному, йдуть каші, інколи макарони, ще рідше картопля з тушонкою або з кількою. Замість хліба найчастіше армійські галети.
Для миття використовується технічна привозна вода. В самому таборі є спеціальний намет, де є душ, маємо й спецавтомобіль, який нагріває воду. Та оскільки ми в таборі практично не буваємо, то, щоб помитися, використовуємо різні бочки та баклажки, яких є чимало. Підвісили, під’єднали лійку, налили води, перевернули, ось і душ в польових умовах.
Ночуємо в основному в окопах, бо там значно надійніше. Бо в разі чого брезент намету від кулі не врятує. Якщо йдуть дощі, накриваємось чим тільки можемо, аби не мокнути.
Заробітна плата залежить від посади, звання, вислуги років. Останню заробітну плату я отримав у сумі 2600 грн., а також «премію АТО» в сумі 2970 грн. Багато хлопців відправляють гроші додому, оскільки практично у всіх сім’ї, діти. Нам видали зарплатні карточки Приватбанку. Спочатку було великою проблемою активувати ці карточки. Зараз таких проблем немає.
- В чому полягає характер служби?
- Місце дислокації нашої бригади постійно змінюється, переміщаємось на БМП-2, займаємо та стоїмо на блокпостах. Раніше повз блокпости їздили цивільні, ми зупиняли кожен автомобіль, перевіряли документи, оскільки чимало крадених машин. Декілька разів затримували сепаратистів. Згодом надійшла команда перевіряти всіх пасажирів автотранспорту без винятку. Наразі поблизу Луганська на блокпостах взагалі немає пропускного режиму. Лише із військовими можуть їхати автомобілі цивільних осіб на евакуацію. Безпосередньо з нами у військовій автоколоні евакуйовувались дві сім’ї матерів з дітьми.
Часто про наступне місце дислокації дізнаємося вже по приїзді, це аби не було витоку інформації. Хоча наш командир ніколи нічого від нас не приховує. Збирає, повідомляє мету виїзду, тож хоч трохи можна морально підготуватися.
- Яке ставлення місцевого населення?
- В перший час було дуже негативним. Їхні вислови та жестикуляція говорили про те, що ніхто нас там не чекав. Бувало навіть таке, що не давали води напитися. Нині люди, напевне, зрозуміли, що ми прийшли їх захистити, а не грабувати та ґвалтувати, як дехто з них думав. Тож чимало з них допомагають продуктами, водою, цигарками, діляться інформацією. Загалом, більша частина нормально ставиться до нашого перебування. Ті, що налаштовані проти, відкрито нічого не говорять, просто уникають зустрічей.
По приїзді було таке, що мирні жителі в одному із сіл зупиняли колону, мотивуючи це тим, що ми зіпсуємо дорогу. А був випадок, коли одна мешканка села виносила нам компот і сало та пропонувала набрати з криниці води, а її сусідка кричала «що ти цих бандерівців кормиш».
Останнім часом багато людей виїжджає, залишаючи будинки, автомобілі, все своє майно. На вулицях населених пунктів можна побачити юнаків років 16-17, дітей, а от старших майже не видно. Люди намагаються сховатися, коли їде колона військової техніки. Хоча, практично на кожній машині майоріють українські прапори, а плечі солдатів прикрашають нашивки жовто-блакитного прапора, щоб було видно хто ми.
- Чим займаєтесь, коли відносно спокійно і не стріляють?
- У вільний час хлопці мають змогу поспілкуватися із рідними по телефону, зайти в мережу Інтернет та почитати новини. Просто сидимо, розмовляємо, п’ємо чай, каву. Дехто приводить себе до ладу, пере одяг або просто дрімає.
Звичайно всім хлопцям дуже хочеться додому, адже дуже втомилися. Надзвичайно заскучав за своєю молодою сім’єю і я. Приїхавши, трохи поспілкувався із друзями, відпочив із дружиною Наталкою та 3-місячним сином Юрієм на озері. Сплю дуже мало, адже хочеться натішитися спілкуванням із рідними. Та й звик вже мало спати. Можу прокинутися серед ночі й прислуховуватися до того, що робиться на вулиці.
Свої відпустки разом із хлопцями практично вибили, бо до нас нікого взагалі не відпускали. Тож тепер після нашого повернення в частину й інші солдати зможуть поїхати до родин. І хоч як не хочеться залишати сім’ю і повертатися у те пекло, та ніхто, крім нас самих, не здолає ворога, який зазіхнув на нашу незалежність.
- Ну що ж, Ростиславе, хай тобі щастить, і повертайся додому живим і неушкодженим!
|
|
Категорія: Люди рідного краю | Додав: novadoba (01.09.2014) | Автор: Сергій ГУСЕНКО |
| Переглядів: 589
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
