Один день із життя Майдану
Пройшов рік, як на захист демократичних цінностей, свободи, європейського вибору держави постали українці. Серед тих, хто не міг просто спостерігати з екрану телевізора за подіями на Майдані, був маневичанин Іван Сергійчук.
- Коли почався силовий розгін Майдану, як і всі дивився репортажі, здебільшого по Експресо ТВ, - говорить Іван Сергійчук. – До останнього вірилося, що все вирішиться мирним шляхом. Але майданівців починали відтісняти, застосовуючи різноманітні спецзасоби, в тому числі водомети і зброю, були перші жертви. Тож не міг на це спокійно дивитись, тим паче було відчуття, що там потребують допомоги.
Іван почав телефонувати знайомим. Зв’язався і з Прилісненським сільським головою Ігорем Терещенком, з яким стикався по роботі та спілкувався під час віче у Маневичах. Той повідомив, що декілька чоловік збирається їхати у столицю автобусом Любешів-Київ.
- Автобус відправлявся за годину, я ж зібрався за якихось 10-15 хвилин, - продовжує мій співрозмовник. – З нами в ніч з 18 на 19 лютого їхали також Сергій Ремінський із Городка і Олександр Савчук із Прилісного.
На посту в Маневичах ніякого пропускного режиму не було, тож автобус без перешкод доїхав до м. Сарни. На сарненському посту автобус зупинили даївці і почали умовляти водіїв повертати назад або залишатися на місці, бо на Київ начебто транспорт не пропускають і всі в’їзди перекриті.
- Якби не водії, то можливо на цьому наша подорож і закінчилася б, - зазначає пан Іван. – З метою потрапити на Майдан нас їхало лише четверо, а всі інші пасажири мали свої плани, багато було студентів. Тож водії звернули, і, об’їхавши пост, знову виїхали на київську трасу.
Наступна зупинка чекала волинян в Житомирській області перед м. Малин прямо посеред траси. До цього часу у колоні зібралося чотири рейсові автобуси та декілька вантажних автомобілів. Дорога була перекрита, посеред неї стояв трактор, за ним виднівся міст.
До десятьох міліціонерів, які перекрили рух, вийшли чоловіки, почалася гаряча дискусія. Силовики переконували, що все одно ніхто в Київ не проїде, тож не варто і пробувати. Вони явно виконували накази своїх командирів і навіть показували папери з МВС, що підтверджували - в’їзд у Київ заборонений.
- Врешті-решт ми, а за нами вся інша техніка, розвернулись і попрямували на Київ дорогою через Радомишль, - продовжує Іван Сергійчук. - Там ледве не заблукали, шукаючи шлях на Житомирську трасу. Одна із смуг цієї траси також була перекрита і була свого роду фільтрація. Хоча повністю не впускати автомобілі в Київ не могли, бо був уже ранок, люди їхали на роботу і з роботи. Пропустили і наш автобус.
- Вже після 6-ої ранку ми в’їжджали у Київ, - розповідає Іван. - Було якесь дивне відчуття, адже по телевізору показували, що робиться на Майдані, а тут ніби все нормально, всі йдуть на роботу. Щоправда, не працювало метро і на зупинках було велике скупчення людей.
Пасажири автобуса почали помалу виходити. Під час однієї такої зупинки на одній із вулиць стояло близько тридцяти чоловік з рюкзаками, а деякі навіть із мотоциклетними шоломами. Один із шоферів звернувся до них: «Ви хлопці куди?», і почувши відповідь «На Майдан», запропонував підвезти.
- Біля мене сів чоловік, який розповів, що вони прямують із Львівської області на підтримку своїм знайомим, які вже на Майдані, - говорить Іван Сергійчук. – А водій великого двоповерхового автобуса із львівськими номерами не наважився в’їжджати у столицю. Тож 80 чоловіків групами добираються самотужки. Чоловік був переконаний, що так просто усе на Майдані не скінчиться і, якщо не допомогти протестуючим, їх просто зметуть.
По дорозі до Майдану ще декілька разів підбирали хлопців із їхньої групи, аж поки водій автобуса не повідомив, що далі також не їхатиме. Так маневичани опинилися у гурті львів’ян, яких було близько шести десятків.
До Майдану лишалося 20-30 хвилин ходу. Розтягнувшись колоною по 2-3 чоловіка, всі йшли із бойовим настроєм, узгодивши по телефонах маршрут.
- Було видно здивування киян, що така велика колона спокійно йде вулицями, деякі хлопці навіть мали палиці, і ніхто нам не перешкоджав, - зауважує мій співрозмовник. - Щоправда, нас перепинила дорога автівка з номером 7777. Її водій, солідний, спортивної статури чоловік ростом під два метри, запитав нас: «Хлопці, як ви сюди потрапили?». Це було за 5-10 хв. ходу до Майдану, біля музею «Золоті ворота». Хлопці у відповідь лише прокричали: «Слава Україні! Героям слава!». Чоловік сів у машину і почав кудись дзвонити.
Від музею, колона спустилися вниз, де стояв автомобіль із двома даївцями, які ніяк не відреагували на появу хлопців. Так вони опинилися на Хрещатику.
- На майдані було чимало людей, - продовжує розповідь Іван, - було чути як зі сцени про нас кажуть, що прибула група підтримки із Львівської області близько 80 чоловік. Хлопці розділилися по групах і пішли до своїх знайомих. Ми залишилися вчотирьох. Була дев’ята ранку.
Іван Сергійчук був вражений побаченим, адже декілька років тому бував на Хрещатику. Від головпоштамту простягалися палатки. Неподалік розбирали бруківку – її були цілі гори. Четвірка розташувалася поблизу пам’ятника засновникам Києва, перед сходами до готелю «Україна».
- Ніхто нас не скеровував і ми самі пішли на барикади, - каже Іван, - На той час силовики залишалися на своїх позиціях, а майданівці на своїх. Була вистроєна лінія із дерев’яних щитів та металевих, що забрали у беркутівців. У декого на головах були мотоциклетні шоломи та металеві каски. Де-не-де ще горів Будинок профспілок.
Маневичани пробули на Майдані більш, ніж до десятої вечора. Протягом дня було відносне затишшя. Хоча, як тільки силовики починали якісь дії, майданівці запалювали шини, кидали бруківку і коктейлі Молотова. У відповідь отримували сльозогінний газ, світлошумові гранати, холодний «душ» із водометів.
- Люди на барикадах постійно мінялися, ми ж допомагали на барикадах тримати щити, - пригадує Іван Сергійчук. - Коли потемнішало, я був за декілька метрів від передової, і в мене влучили шматком бруківки. Повезло, що удар прийшовся по дотичній.
Не спавши попередню ніч і виснажившись протягом дня, чоловіки попрямували шукати місце, аби трохи перепочити. Влаштувавшись на карематах просто на підлозі другого поверху консерваторії, провели ніч.
- Хоча основні протистояння відбувалися по ночах, силовики не наважилися на штурм у ніч з 19 на 20 лютого, бо протягом дня на Майдан під’їхало багато людей, - висловив думку Іван Сергійчук. - Зі сцени постійно озвучувалась кількість тих, що приїхали, і силовики це також чули. Вони, гадаю, були і серед нас у цивільному. Також було багато репортерів - наших і закордонних. Поруч мене вів репортаж журналіст Дмитро Гнап.
Зранку 20 лютого до маневичан почали дзвонити рідні з проханням повертатися додому.
- Найчастіше до мене дзвонила мати, - говорить Іван. – Переживаючи за неї, не міг не пообіцяти, що приїду. Порадившись із хлопцями, вирішили, що я із Олександром їдемо додому, а Терещенко із Ремінським залишаються.
Діставшись пішки автовокзалу хлопці сіли на рейсовий автобус. По дорозі додому постійно телефонували до своїх товаришів, запитуючи як розгортаються події. І хоча зв’язок часто переривався, все ж дізналися, що снайпери відкрили прицільний вогонь по протестувальниках на ураження. Чоловіки хотіли повернутися назад, проте обіцянка рідним повернутися, стримала цей порив.
Ось із таких тяжких та насичених подіями днів і складалось життя Майдану. Лише віра у краще життя, прагнення кардинальних змін допомагало долати усі труднощі. Та це був лише початок подальших складних випробувань для України.
|
|
Категорія: Люди рідного краю | Додав: novadoba (27.11.2014) | Автор: Сергій ГУСЕНКО |
| Переглядів: 582
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
