Ті, що моляться за нас кожну мить
Монастирські пороги переступають молоді, сповнені віри дівчата. Хтось іде туди з відчаю, хтось за покликанням. Більшість залишиться в монастирі назавжди, проте будуть і такі, хто не витримає чернецтва життя. Бо ж, як сказано: «И в миру не все погибнут, и в монастыре не все спасуться».
Старосільський жіночий монастир знаходиться посеред лісу і чимало паломників у молитві прощення та покаяння гріхів поспішають до нього. Тут ніби завмерло життя. Те, до якого звикла я. Де потрібно підлаштовуватись, брехати, лестити… Де скрізь потрібно грати якусь роль, бо інакше не виживеш. На обійсті храму зустрічає молода монахиня. Представляється інокинею Варварою. Розмовляє українською. Відчуваючи російський акцент, говорю : «Спілкуйтесь на тій мові, на якій Вам зручно. Бандери не такі страшні, як їх малюють». У відповідь чую: «Нет-нет. У нас, в Одессе, уважают западную Украину».
В той час, коли більшість з нас втікає від щоденної суєти на Чорне море, Варвара поміняла славне місто Одеса на глибинку у далекому волинському селі. Поїздка до Єрусалиму назавжди змінила її життя. Відтепер у неї інше ім’я, інше життя. Відмовилася від друзів, коханої людини та майбутнього материнства. Впевнена – назавжди. Дивлячись на дівчину у чорному довгому одязі, мимоволі сама про себе думала: «Напевне, щось трапилося…» Посміхаючись, сестра Варвара ніби читає мої думки: «Все у моєму житті було благополучно. Ті, у яких щось сталося, прийшовши сюди, надовго не затримуються. Залишаються ті, які свідомо готували себе до постригу. Якщо тікати у монастир від розчарування чи горя, то й дня тут не витримаєш». І дійсно, можна зачинити браму монастиря, але не можна закрити душу.
Що ж змушує молоду людину зректися усіх бажань та мрій і жити лише молитвою?
- Наша сім`я була не дуже воцерковлена, - говорить черниця. - Я здобула вищу освіту, мала хорошу роботу, тобто було від чого відмовлятися, і я прекрасно це розуміла. За дуже короткий час я змінила свій світогляд. Хоча батькам і сьогодні важко з цим змиритись. За шість років, що я тут, вони приїжджали сюди лише один-єдиний раз. У минулому році. Мама плакала. Чим рідше ми бачимось з рідними, тим краще для нас.
Коли послушниць постригають у черниці, тричі кидають ножиці на землю, запитуючи кожного разу: «Стригти чи ні?» І щоразу, піднявши ножиці, кожна з них замислюється, бо назад вже вороття не буде…
- Коли я йшла в монастир, то чітко розуміла, що на мене чекатиме, – каже сестра Варвара. – Але я знала, що я тут потрібна. До нас приходять люди порадитися, поговорити, і перед кожним у нас є обов’язок. Хто б це не був, чоловік чи жінка, ми молимося за них. Багато молоденьких дівчат приїжджає на послух. На літні канікули прибувають діти, були й з-за кордону - Сербії та Чехії. Допомагають нам: маленькі серветки складають, старші посуд миють, підмітають. Роботи вистачає. Дивлячись на них, я собі думаю: «Вони ж дітвора. Десь би погуляти, погратись з однолітками. Вони ж їдуть в монастир. Напевне, це теж щось таки значить». І найцікавіше те, що сюди приїжджають люди зовсім далекі від церкви, але їм тут подобається і через рік вони повертаються знову, зовсім іншими.
Для кожної, яка обирає шлях нареченої Господа, у житті має бути духівник, наставник, який допомагає, підказує, підтримує у її виборі. Духовний вчитель Варвари - родом з Волині, але служить він в Свято-Іверському чоловічому монастирі м. Одеса. Саме він її і благословив у Старосільський жіночий монастир.
- У 2007 році відбулося урочисте відкриття нашої обителі, привезли ікону Іверської Божої матері, - говорить інокиня. - Будується храм на її честь. Зараз у монастирі мироточить ікона Іоанна Богослова. Особливо це помітно в Пасхальний піст перед Вербною неділею. І так щороку. Настоятельку монастиря – матушку Софію – ми пам’ятаємо ще простою сестрою і бачимо наскільки Господь її умудряє, адже все робиться з її благословення: і будується, і ремонтується. Старші монахині розповідали, що поблизу, на хуторі, жила старенька бабуся, яка говорила, що тут, на місці військової ракетної частини, буде святе місце. Приїжджала із Старосілля подружня пара. Жінка важко хворіла, і їй приснилася ікона Божої матері саме на тому місці, де нині стоїть монастир. Тоді ж тут зовсім нічого не було.
Крім молитов, монахині важко працюють з ранку до ночі. На сон залишається близько чотирьох годин. Вільного часу – практично немає. Звертаю увагу на руки черниці, коли вона запалює лампадки, коли складає пальці, хрестячись біля ікон. Вони спрацьовані, а на обличчі - небесна простота. І без косметики, яка тут категорично заборонена, вона виглядає красивою… душею та серцем.
- Наступного разу приїжджайте до нас не з офіційним візитом, а для молитви, - проводжаючи до воріт, говорить сестра Варвара.
Злітають у небесну височінь золоті хрести над сонцесяйними куполами. На небі жодної хмаринки. В лісі - ні звуку. Ліниво і бездумно, немов вийшли погуляти, стоять, підпираючи небосхил, сосни. Лагідні промені сонця торкаються обличчя навіть крізь вікно автомобіля. Ми вирушали додому, але знали, що ще повернемося сюди, у цей тихий куточок під ясним небом, де душа так легко підноситься в молитві, а серце, ущедрене побаченою красою, тремтить від любові і добра.
|
|
Категорія: Люди рідного краю | Додав: novadoba (29.04.2015) | Автор: Людмила ВЛАСЮК |
| Переглядів: 660
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
