Тричі писав рапорт, щоб відправили в Афганістан - Люди рідного краю - Статті

«Іване, я хочу, щоб поруч зі мною на весіллі сидів той, з ким ми дивились смерті в обличчя». Так писав своєму бойовому побратиму Володимир Ульянов, уродженець Башкирії. Листи… Вони і сьогодні лягають невимовним тягарем на плечі Івана Криська. І хоча він вже знає їх напам’ять, ще раз перечитує ті рядочки. Афганістан назавжди залишиться у його серці свіжим рубцем незагоєної рани. - З упевненістю можу сказати, що в Афганістані я вперше побачив і усвідомив суть справжньої чоловічої дружби, - говорить воїн-інтернаціоналіст. - Я вдячний долі, що армія подарувала мені таких друзів. Життя розділило долю Івана Криська чіткою лінією: до Афгану і після. Зустрілась з ним у школі, де він вже 31 рік викладає історію та основи захисту Вітчизни. Розповідає дітям про те, що довелось пережити, про почуття обов’язку перед Батьківщиною. Не забарились і результати його праці: отримав подяку з навчального центру внутрішніх військ, МВС України за гідне виховання учня Андрія Прокопчука, який проходить військову службу. Люди, які бачили війну на власні очі, – закриті. Говорити про Афганістан надзвичайно важко, адже сини України воювали не за свою землю і не з своєї волі. - 3 травня 1980 року отримав повістку на строкову службу, - розповідає Іван Миколайович. – З Луцького військкомату відправили у Псков, де стояла Чернігівська повітряно-десантна дивізія. (Носила таку назву за визволення Чернігова у роки війни). Служба була тяжкою, але я вдячний долі, що потрапив служити саме в ці елітні війська. У 80-х був лише перший призов з Волині. За рік служби зробив 27 стрибків з парашута, десантувалися на Магдебурському полігоні в Німеччині – саме там проходило навчання країн Варшавського договору. Тоді швидкість вітру сягнула 35-40 м/с, а стрибати можна при 10 м/с. Всі країни відмовилися від навчання, а наш командуючий ПДВ, генерал-полковник Сухоруков сказав: «А мои прыгнут!». Стандартна висота для стрибків - 900 м, а того разу ми брали мінімальну бойову висоту – 400 м, при якій може навіть не встигнути розкритися парашут. Ніхто не посмів не виконати наказ. Я тільки вистрибнув, як вже всім тілом впав на землю. Парашут, що має об’єм 80 кв м, сунув мене по полігоні, мов на моторному човні. Стропи в’їдалися до крові в пальці. Обмотаний парашутом, мов коконом, я вдарився в корч головою: обличчя знесене, штани порвані, але живий. 37 наших десантників завезли в Берлін в госпіталь, тому що вони були не транспортабельні. Не легшими були навчання армії і флоту СРСР, а також країн Варшавського договору «Захід-81», що проходили з 4 по 12 вересня 1981 року на території Білоруського, Київського та Прибалтійського округів, а також в акваторії Балтійського моря, і свідчили про єдине: радянські війська готові до бою. Їх готували до війни. Знав про це Іван Крисько. Навіть більше: на початку служби у Пскові він тричі писав рапорт, щоб його відправили в Афганістан. Тоді відмовили, а через рік вже ніхто й не запитував. - Я рвався туди виконати свій інтернаціональний обов’язок, - говорить Іван Миколайович. – І навіть тоді, коли повернувся, коли у мене народився син, то ще їздив в обласний військкомат, просився назад. Дружина плаче, а я їй кажу: «Я ще до кінця не виконав свій військовий обов’язок». Просто було боляче за хлопців, які залишилися там. Потім дев’ятнадцятирічного солдата відправили в Туркменістан в школу гірських стрільців. Після двох місяців навчання їхня група прилетіла в міжнародний аеропорт Пулково у Санкт-Петербурзі, де їх протримали дванадцять діб: чекали рішення командування, куди кинути війська – на Польщу, де було введено військовий стан, чи в Афганістан. - Дванадцять ночей ми спали в бушлатах, з автоматами за плечима у дванадцятиградусний мороз просто на снігу, - розповідає Іван Крисько. - А потім прилетіли в Кабул – серце Афганістану. Виходимо з літака у валянках, ватяних штанах, зимових шапках, а там + 37 С. «Діди» підходять до нас і, плескаючи по плечі, говорять: «Держитесь, щенки. Здесь не учения, здесь война». Приймав участь у 12 бойових операціях по знищенню душманів. Сліди від куль, зруйновані будинки, залізні ліхтарні стовпи з дірками від снарядів посередині. Такі спогади залишив по собі Афганістан. Іван Крисько був старшим стрілком, потім оператором-навідником бойової машини десанту. Їхня дивізія дислокувалася в Кабулі, бойові операції проходили в Кундузі, Панджшері, Баміані, Кандагарі, Мазарі-Шаріфі. Про найголовніше Іван Миколайович змовчав, але я все прочитала у його очах. Кожна людина, яка одягнула військову форму, має бути до цього готовою і не боятися смерті. На війні це все відбувається на рівні рефлексу. Включається інстинкт самозбереження і все стається несподівано: або ти натискаєш на курок, або куля ловить тебе. Ордени та медалі не даються просто так. Кожен з них скроплений кров’ю. За особливі заслуги у боях Іван Крисько нагороджений орденом Червоної Зірки. - У провінції Чарікар під час однієї з бойових операцій витягував із зони обстрілу командира взводу Віктора Сламбія, який був поранений трьома кулями, - пригадує воїн-інтернаціоналіст. – Знищивши ворожого кулеметника, вісімсот метрів тягнув бойового побратима до вертольота. Ноги побило осколками від гранат, куля пройшла крізь халяву лівого чобота, але кістку не зачепила, інша потрапила в підсумок з магазинами, пробила його і в бронежилеті застрягла. Напевне, я дійсно народився в сорочці. А, можливо, оберігав мене мамин хрестик, якого завжди носив в кишені гімнастерки. Командир вижив. Але на все життя запам’ятав той день. Запам’ятав його і Іван - звичайний солдат з Волині. Додому писав, що несе службу у Пскові: не хотів травмувати ні батьків, ні сестер. Лише в останньому листі повідомив, що повертається з Афганістану. - Два роки не був у селі, - розповідає Іван Миколайович. - Йду вулицею, вітаюсь з людьми, а вони мене не впізнають: весь бронзовий від засмаги. Увечері зійшлися хлопці. Забрали мене на танці. Я як глянув: всі веселяться, кричать, декотрі з пляшками ходять, мені так недобре стало. Я згадав, що там хлопці без ніг, без рук. Тяжко було на серці за тих, хто там залишився, переживав за своїх, з якими в одній роті служили. Багато з них отримали поранення, багато загинули. Коли стільки часу проводиш разом в загальному котелкові, і їси з ними з однієї миски та ділишся останнім шматочком хліба, вони стають для тебе рідними. Сьогодні у Івана Криська щаслива сім`я: турботлива дружина, двоє синів-соколів, підростають внуки. Та за шрамами та рубцями пізнається людина війни. А у військових є ще й невидимі рани. Їх лікують словами, що здатні провести межу між вибухами і тишею. І сьогодні він зберігає вирізаний шматок чобота, через який пройшла куля. Куля, що не поцілила в тіло, але так глибоко ранила серце.
1 2 3 4 5 Категорія: Люди рідного краю \| Додав: novadoba (25.12.2015) \| Автор: Людмила Власюк
Переглядів: 604 \| Рейтинг: 0.0/0

Всього коментарів: 0

Зробити безкоштовний сайт з uCoz