За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі у Збройних силах України двадцятирічний маневичанин Роман Янчевський нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Роман – контрактник, з березня 2014 року, водій-механік БМП-2. Після тримісячної підготовки на Яворівському полігоні в середині червня прибули у зону АТО, до м. Амвросіївка Донецької області. Саме в цей час бойовики, намагаючись нанести вогневе ураження по позиціях українських військовослужбовців, «Градами» обстріляли мирні квартали міста. Через певний час їхню частину передислокували на Луганщину: контрольно-пропускний пункт «Довжанське», міста Зеленопілля, Ровеньки. Для когось це звичайні топонімічні назви, а у пам’ять Романа вони вкарбувалися вогнем, кров’ю і смертю побратимів. У серпні Роман Янчевський отримав короткотривалу відпустку, після якої вдруге відправився в зону АТО. Він знову опинився на Луганщині, на 29 блок-посту. Наприкінці вересня бійці передового 32-ого блокпосту опинилися в оточенні терористів. Ситуація ускладнювалася щодня. Військовослужбовцям надсилали підкріплення. Замінованою дорогою, яка з усіх сторін прострілювалася, 14 жовтня БТРи з 29-го блокпосту вирушили до 32-го. Першу бойову машину вів дев’ятнадцятирічний маневичанин. Його обстріляли тричі. Контужений, з важким осколковим пораненням шиї Роман намагався відвести машину, аби врятувати товаришів. Він останнім вибрався із охопленого вогнем БМП. Короткий проблиск в потьмареній свідомості: хлопці схопили його під руки і намагаються кудись відтягнути. До тями Роман прийшов у Харківському госпіталі. За день після поранення, 16 жовтня, йому виповнилося 20 років. Через кілька днів його доправили у київський військовий шпиталь. Тут йому дуже допомогли волонтери, особливо Наталія Юсупова, завдяки якій про юного героя був відзнятий сюжет «ТСН». Ми зустрілися з Романом 13 лютого. Позаду чотири важких місяці лікування і реабілітації. Він не бачить одним оком і не чує вухом. Його спина зрешечена осколками, частина з яких і досі знаходиться в тілі. Якщо ви зустрінете його на вулиці, ніколи не здогадаєтесь, що перед вами досвідчений боєць, - швидше худорлявий підліток із приємною сором’язливою усмішкою. - Я дуже вдячний всім, хто у цей складний період допоміг мені і морально, і фінансово, - говорить Роман Янчевський. – Спасибі татові і сестричці. Спасибі бабусі Валі за її любов, за щиру молитву. Спасибі усім землякам за те, що повірили в мене і допомогли. Моє одужання лікарі вважають дивом. Справді, найбільше диво – це життя. А найбільше щастя – це мир і злагода.
