Спогади Романа Левчика, 1924 р.н., с.Нова Руда.
Дядькові Романові не спиться. За вікном ледь сіріє, а сон відлетів. Дядько, крекчучи повертається горілиць, бо покалічена з війни права рука геть затерпла, і дивиться в стелю на бальок, що над навис ним. Хата давня, в селі старішої немає. Їй не те що сто, а двісті років є, а може, й більше, бо й мати вже не знала, чи то її батька хата, чи дідова.
На стіні ледь зарожевіло, скоро й сонце сходитиме. Дядько Роман намацує милиці, натужно зводиться і шкандибає до дверей. Тишу надворі порушує лише спів півня. Теперіка сільський люд не спішить вставати з сонцем, та й потреби в тому великої немає, а за його дитинства і дітей будили рано, пастушками йшли до корів, овець. Розкошувати в дитинстві не доводилося, але згадується воно з радістю, пам’ятається все про ту пору, а запитай що вчора робив, то й не скажеш. Їх четверо в батьків знайшлося, він найстарший. Не гадав, що Господь пошле йому довгих літ - на Введення сповнилося дев’яносто один. Залишився живим після тої воєнної круговерті, хоч і половину плеча позбувся, і рука покалічена не слухається, а тепер і ноги ледь носять. Все ж спромоглися з дружиною Явдоською виростити і в білий світ відправити синів, хто куди хотів. Петро й Костя живуть коло атомної за Стиром, а наймолодший Володя в селі коріння пустив, його діти теж в селі живуть. На цьогорічний День Перемоги вже він один залишився з партизанів-фронтовиків, не стало останнього побратима з війни Ольховика Володимира. В селі тепер він найстарший з чоловіків, ще деякі жінки старіші за його, бо жіноча порода, ясна річ, витриваліша. А його дружина рано покинула цей світ.
Дядько Роман опускається на лаву коло причілка, і дивиться як перші сонячні промені вихоплюються з-за верхів’я лісу. Приплющує очі і знову поринає в спогади. Останні дні з півночі не спиться. Ниє плече, але на зміну погоди несхоже.
Як прийшов німець, то й над селом нависла біда перший раз як загін поліції на чолі з німцями оточили в сорок першому зранку село і мали за списком вісімнадцять душ розстріляти, а їхнє добро забрати, чи попалити. Врятувалися завдяки Антону Бідуну, царство йому небесне, старостою був, сказав, що то все неправда, хай його першого стріляють, в селі немає комуністів. А в сусідній Лишнівці вбили чоловік з п'ятнадцять і хати їхні попалили. Друга небезпечна подія сталася після того. як в Троянівці партизани кількох німців застрелили. Там багато людей загинуло, через те на сусідні села мали йти карателі. Всі люди з худобою пішли в ліс, робили якісь будки і жили. Був кінець зими 1944, стояли невеликі морози. Тоді його забрали в партизани. Як забирали не відчував особливої тривоги, бо звиклий до праці, до труднощів. Був в з’єднанні Коротченка, зв’язківцем між штабом і партизанськими заставами по селах. Найбільш пам’ятається бій під селами Скрипиці і Головно, коли було знищено колону німців з поліцією.
Як дійшов фронт до Ковеля, вони вже були досвідчені бійці, лише свій селянський одяг поміняли на військову форму. Зарахували до 28-го полку 260-ої стрілецької дивізії. Був кулеметником, встиг в розвідці побувати, на курсах мінерів, а потім молодших командирів. Дивом оминув його штрафбат. Не виконав розпорядження сержанта по негайному улаштуванню нової кулеметної точки, та ще й побилися через той недолугий наказ. Бо розвиднялося і свіжовикопана земля була б на виду, одразу накрили б їх незамасковану позицію. Просив до ночі зачекати, так сержант не погодився і з кулаками кинувся, а він не стерпів і одповів. За невиконання наказу на вимогу ротного пішов в штаб батальйону, розказав як було, ті далі направляють в штаб полку. Присудили - вертатися назад в свою роту, а командир має здати його в штрафну. Та Бог милував, повернувся, а сержанта вже немає, і командир роти призначив його на місце командиром взводу. Були ж командири що діяли по правді, а не лише за уставом.
Схилена голова дядька Романа вже не просто сива, а біла, долинає скрекіт сойки, очі сльозяться, але він ще непогано бачить. Дядько зводиться і чимчикує назад в хату долежати до сніданку, щоб не заважати невістці поратися.
Вони тоді були молоді, відчайдушні, не відчували великого страху перед небезпекою і майбутнім наступом. І той день настав - 6 липня 1944 року, в чотири години ранку, без артилерійської підготовки їх підняли в атаку. Для прикриття пустили дим. Німці добре укріпилися: дзоти, протитанкові рови, мінні поля, колючий дріт перед окопами. Знов і знов гнали вперед, залягали і падали під шаленим кулеметним і мінометним вогнем, відступали. Отоді відчули що таке війна, справжнє пекло вогняне. Зойки і стогони, смерть - все там було, пішли німецькі танки - страшна сила. В тій кривавій круговерті залишився Роман сам із взводу. Там таке діялося, не розбереш що й до чого, але до полудня Ковель взяли. Зустрів одного знайомого хлопця з партизан, натрапили вони на польову кухню, та вже нікому було і кашу їсти з того котла. Як снопів поклали більшість наших хлопців, а багато в річці Турії потонули, як перепливали. Зараз вони лежать на кладовищі в Ковелі у Братських могилах. Багато загинуло і з нашого села. Вічна їм пам’ять.
А піхота йшла далі за Буг, час від часу вступали в сутички. І був його останній його бій під Варшавою: жовте витолочене житнє поле, підготовка до наступу. Після команди «вперед» піднявся, права рука вгору - взвод в атаку. Та одразу отримав кулю в руку, відірвало палець, упав, а другою кулею снайпер в плече поцілив. Зостався лежати, санітари підібрали, відвезли в санчастину, а далі по госпіталях майже рік валявся. Вийшов хоч і інвалідом другої групи, але з надією що гірше вже не буде і жити треба. Не міг нарівні з іншими чоловіками працювати, тому й дружині моїй було важко. Якийсь час працював лісником, далі був пожежним сторожем при лісництві, а потім заготовлювачем, вдома що міг, те й робив. Всяко було, але на долю не можна нарікати, те що було із ним, з пам’яті не викинеш.
Дядько Роман зводиться з ліжка, бере свої помічники-милиці і, стукаючи ними по підлозі, йде до умивальника. Одною рукою обмиває лице, втирається і виходить на подвір’я. Надворі сонячно, ледь гойдаються молоді пагони липи, роса виблискує проти сонця, чути голоси дітей – життя продовжується, починається новий день і гіркоти недавніх спогадів відходять.
|
