Війна забирає найкращих: Володимир Гринюк віддав життя за Україну - Люди рідного краю - Статті

1 липня у Донецькій області перестало битися серце Володимира Гринюка із с. Граддя. Він не був надзвичайним, це був простий хлопчина, який любив життя і правду, любив Україну. Любив безкорисливо. Як люблять матері своїх синів. Він вірив в Бога і молився про кращу долю для своєї держави. Вірив, що ми переможемо… Героями точно не народжуються, ними стають у довгій і важкій боротьбі. Адже ще вчора сотні таких, як він, були звичайними хлопчаками, які мріяли, любили, надіялися. А нині вони - наші герої. Герої, чиї імена ми пам’ятаємо посмертно. Залишаючи теплі домівки, рідних і коханих, вони не шукали тисячі причин, аби не потрапити на поле бою, а в перших рядах захищали Україну і найчастіше саме з їхніх вуст звучали слова: “Хто, якщо не я!..» Велике щастя матері – виховати такого сина, яким пишатиметься вся Україна. ОБЕРІГАЮЧИ ДОНЕЦЬКУ ЗЕМЛЮ Тягнеться до сонця синьо-жовтий прапор, перев’язаний чорною стрічкою. Він на кожній будівлі, у кожному серці. Чорний колір – колір смутку – відтепер є невід’ємним атрибутом української символіки. У жалобі Маневицький район, який віддає останню шану загиблому військовослужбовцю Володимиру Гринюку. Загалом інформація про те, як загинув наш земляк, надзвичайно суперечлива. Версій чимало. Врешті-решт виявилося, що його тіло знаходиться у сепаратистів. Важкою була остання дорога Володимира додому. Десять днів рідні перебували в нестерпному очікуванні цинкової труни з тілом сина. Вони ні на мить не відходили від телефону, щоразу тривожно хапали слухавку, аби почути бодай якусь обнадійливу інформацію, хоча про яку надію можна говорити, коли Володимира вже не повернути. - «Володя помер», - ці слова матері я не забуду ніколи, - розповідає сестра Віта. –Це був крик душі людини, у якої більше немає сина. Спочатку нам сказали, що в нього потрапив осколок від розірваної гранати. Пізніше, що Володя загинув від пострілу снайпера. А ще годували всілякими обіцянками. Мовляв, зроблять розтин і будуть транспортувати. Так минав день за днем. А в суботу, 5 липня, подзвонив командир їхнього блокпоста і повідомив, що тіло Володимира викрали сепаратисти. Залишивши номер телефону, вони сказали, щоб подзвонив хтось із жінок. З чоловіками розмовляти не будуть. Ми всі думали, що вимагатимуть викуп. Але про гроші по телефону викрадачі нічого не сказали, лише оці слова: «Мы в Донецке. Приезжайте. Забирайте сына». Ми щиро вдячні Прилісненському сільському голові Ігорю Терещенку, людині небайдужій і відважній, з якою ще вчора були незнайомі, за те, що він разом з дядьком Василем поїхав на перемовини із сепаратистами. Тим самим Ігор Ілліч дав нам зрозуміти, що це велика втрата не лише для нашої сім`ї. У НЬОГО БУЛИ ЗОЛОТІ РУКИ Після закінчення середньої школи у Великій Яблуньці Володимир вступив до Маневицького професійного ліцею, де здобував спеціальність столяра. Військову службу проходив у десантних військах м. Львова. Кажуть, туди лише йдуть відважні і сильні духом. Повернувшись до рідного села, придбав столярні верстати і почав займатися улюбленою справою. - У нього були золоті руки, - продовжує розповідь про сина матір. – Відповідальний, ніколи нікому не відмовляв, тому й до нього люди сходилися з усього села. За що не візьметься, все доведе до кінця. Всі інструменти в його руках співали. А ще мрія у нього була – купити трактора. Тож коли придбав його, хотів переробити на свій лад. Залишилося ще трошки. Казав, що закінчить, як повернеться. У будинку моєї тітки Марії Володимирівни Шишко робив ремонт. Вона старенька вже, на Спаса 80 років буде, тож на зиму мав переходити до неї жити. Коня придбав, поросята купив. Дав би Бог і невістку в хату привів, бо ж хто за тим господарством доглядав би… Та не судилося… Слухаю матір, що з гордістю перелічує синові чесноти, і мимохіть закрадається думка, що саме такі хлопчаки, як її Володя, – прості і чесні, добрі й працелюбні, а ще – незахищені, бо з бідних родин, стають на захист своєї держави. А де ж сини високопосадовців, олігархів, бізнесменів, які так багато говорять сьогодні про любов до Батьківщини?! Ганна Дмитрівна самотужки піднімала четверо дітей на ноги. Володя – найстарший серед них, тож був надійною підтримкою для матері. Він пішов у другий клас, коли батька не стало. - Незважаючи на те, що діти фактично росли без батька, вони ніколи не були чимось обділені, - говорить мати. – Я їм і велосипеди, і скутери купувала. І вдягнуті, і нагодовані були. Сама не доїдала, а їм віддавала, щоб вони почували себе на рівні з іншими. Володя у дитинстві мріяв бути пілотом, вдома залишилось чимало книг, вирізок з газет та журналів про літаки. Його завжди приваблювало небо. ВАШ СИН – У СЕПАРАТИСТІВ 9 квітня Володимира Гринюка мобілізували. Спочатку - у Володимир-Волинську військову частину, потім - на Рівненський полігон, а згодом перекинули ближче до Донецької області. Саме там хлопчина сповна дізнався про такий термін, як антитерористична операція, тим більше, відчув її на собі. Під Марїнкою він отримав вогнепальне поранення в голову. «Швидкою» військовослужбовця доставили до Красногорської центральної районної лікарні, яка була найближчою до їхнього блокпоста. Як виявилося, ця територія знаходилася під пильним наглядом сепаратистів, які, під’їхавши на бронетранспортері, й забрали тіло Володимира. А далі почалися перемовини. - 1 липня ще о 16.00 я говорила з сином, - згадує мати. – Для мене дуже важливо було почути його голос хоч на кілька секунд. Взяв трубку – значить живий. І слава Богу. Розповідав, що постріли лунають звідусіль. Вдень якось тихіше, а от вночі – дуже страшно. А вже о 19.30 подзвонив його комбат і сказав, що був відстріл і Володю ранили, зараз його везуть до найближчої лікарні. По дорозі у нього тричі зупинялося серце. А наступного дня комбат подзвонив і сказав, що Володя помер. Тривалий час він мене заспокоював, не знав, як сказати, що тіло мого сина знаходиться у сепаратистів, які розправою над всіма членами сім`ї пригрозили головному лікареві. Ну що йому залишалося?. Спочатку вони хотіли, щоб приїхала мама, потім вимагали, щоб за ним прийшли військові. Було ж зрозуміло, ці нелюди їх просто розстріляють. За одного мертвого солдата віддати десять живих чиїсь синів – це теж не вихід. Тому так довго ішли перемовини. Долучились військові прокуратури не лише Донецька, а й Луцька, Києва, Дніпропетровська і, врешті-решт, привезли загиблого на блокпост, де на нього вже дві доби чекав його дядько Василь Гринюк. Від побаченого у нього двічі зупинялося серце. Повернувшись зі Сходу, він дуже змінився. Про те, що там відбувалося, мовчить. Сказав лише єдине: «Те, що там побачив, вистачить мені на півжиття». ВІН І ДОСІ СТОЇТЬ ПЕРЕД ОЧИМА - Дружелюбний, із сильним характером, трохи мовчазний – так його характеризує однокласниця Марія Похила. – Завжди у всьому матері допомагав. А ще побожним був, часто до церкви ходив. - Ми товаришували з Володею ще зі школи, - говорить Сергій Похила. – Він був справжнім другом, завжди підтримував у складних ситуаціях. Розумівся в техніці, вмів працювати з деревом та металом. Мав яскраві плани на майбутнє, які обірвала ця війна. Коли придбав трактора, я часто бував у нього, допомагав. А тепер стоїть його «залізний кінь», так і жодного разу не вийшовши в поле, не дочекавшись господаря додому. - Він і досі стоїть у мене перед очима таким, яким я його проводжала на ту війну, - говорить Ганна Дмитрівна. – Я й сьогодні не можу повірити, що Володі більше немає… А тим часом з екранів телевізорів транслюють новини з гарячого Сходу. За кілька сотень метрів - лінія фронту, так званий умовний кордон. А в полі, край дороги, колосяться жита, тягнеться до сонця пшениця. Золотиться поле з хлібом, що дає життя, а на ньому - не зернозбиральні комбайни, а танки і гармати. І синє-синє небо над головою, у яке ангелами відлітають душі звичайних хлоп’ят із простих українських сімей, справжніх героїв України.
1 2 3 4 5 Категорія: Люди рідного краю \| Додав: novadoba (05.08.2014) \| Автор: ЛЮдмила ВЛАСЮК
Переглядів: 834 \| Рейтинг: 0.0/0

Всього коментарів: 0

Зробити безкоштовний сайт з uCoz