ВОНИ ВІДСТОЮЮТЬ НАШУ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ
Протягом усього існування української нації наші предки самовіддано відстоювали свою незалежність та самостійність. І в ХХІ столітті спроби підім’яти під себе Україну з боку «старшого брата» не припиняються. Та придушити українську волелюбну натуру уже навряд чи вдасться, бо після недавніх подій українці стали іншими. Ми готові битися за кожен клаптик своєї домівки під назвою «Україна» до останнього подиху та остатньої краплі крові.
Серед тих, хто відстоює нашу державність та незалежність, і мешканці Маневиччини. На сьогодні із району мобілізовано 356 чоловік. На жаль, вже є двоє загиблих та декілька поранених. Із окремими бійцями 51-ої окремої механізованої бригади (ОМБ), які отримали короткострокові відпустки, я мав можливість трохи поспілкуватися.
24-річний мешканець Городка Олександр Ковальчук до мобілізації працював водієм вантажівки. Нині свої водійські навики використовує, пересівши на операційно-перев’язочний автомобіль медичної роти, що нині базується в Дніпропетровській області. Молодий парубок зізнався, що коли почув перші постріли, почувався невпевнено, але згодом звик до усього, що відбувається навколо.
- З нашої роти відібрали лікарів, фельдшерів та медсестер й відправили в медпункти на блокпости в зоні проведення АТО, - розповідає Олександр. – При першій команді також готовий направитися для виконання бойових завдань.
Вдома на Олександра з нетерпінням чекає мама (батько помер ще у 2006 році). Для неї у цей непростий час важливо щодня чути, що її син живий та здоровий.
Маневичанин Василь Доля був мобілізований 11 квітня і числиться в реактивному дивізіоні, що базується поблизу Донецька. Василь - водій автомобіля «Урал». Спочатку перевозив боєприпаси, а останнім часом йому довірили не менш вагомий вантаж – продукти харчування. Окрім того виконує й іншу роботу, в тому числі і допомагає перезаряджати «гради».
- Терористи постійно обстрілюють наші позиції із важкої артилерії, - розповідає Василь, - ще вдень більш-менш спокійно, а приходить ніч - і всі солдати переміщаються в окопи, залишаючи вартового спостерігати за обстановкою. На щастя, поки що ніхто з хлопців не постраждав. Під час обстрілів як ніколи бажаєш, аби ця війна якнайшвидше закінчилась.
Він розповів, що усіма необхідними речами та харчуванням військовослужбовці забезпечені, допомагають і місцеві жителі, які також діляться інформацією.
Нині Василь разом із дружиною Лідою тішаться своїм 11-місячним сином. Задоволені, що можуть побути разом із сином і його батьки.
Чимало жахливих сцен протягом останніх місяців бачив командир БМП 36-річний Олександр Бондар із Маневич. Був на місці обстрілу 72-ої ОМБ, де загинули чимало наших солдатів. Він із прикрістю констатує, що наразі більшість одиниць із наявної техніки, що перебуває на озброєнні нашої армії, далеко не в ідеальному стані. Тож для того, щоб якнайшвидше здолати ворога потрібне краще забезпечення запасними частинами та новою технікою. Олександр також розповів, що за два дня до смертельного поранення, спілкувався із Володимиром Гринюком.
Під керівництвом командира екіпаж БМП не раз збивав ворожі безпілотники, знищував та затримував сепаратистів, що перевозили зброю.
Під час нашої бесіди Олександр відрізнявся від інших співрозмовників тим, що постійно намагався жартувати.
- Буває спимо по дві години на добу, всі виснажені, страшенно скучили за рідними, тож мушу веселити бійців, аби не падали духом, - говорить, посміхаючись Сашко. – Невесело, але мусимо триматись. Думаю, що все буде гаразд і перемога буде за нами.
Олександра у їхньому власному будинку зустріла дружина Людмила із 10-місячним сином Дмитром, зраділи зустрічі батьки та рідні. Та сидіти вдома без діла не доводиться, адже настала гаряча пора копати картоплю. Тож з одного поля бою тимчасово перейшов на інше. А розпочате ще перед мобілізацією будівництво гаража планує завершити відразу після розгрому супротивника.
В одному екіпажі з Олександром Бондарем служить інший маневичанин, його одноліток Володимир Різник. Були вони знайомі ще до мобілізації, нині разом виконують поставлені завдання, прикриваючи один одного.
- Найбільш неприємний момент, коли позиції закидають «градами». Тоді варто не розгубитися. Захист знаходимо у бліндажах, - розповідає оператор-навідник БМП Володимир Різник. - Бог милував потрапляти в засідки під час бойових виїздів. У вільні хвилини постійно думаю про рідних, дзвоню і повідомляю, що живий та здоровий.
Вдома на батька з нетерпінням чекав його жіночий батальйон – дружина Олена й доньки Ліна та Діана. Та перша проведена вдома ніч була неспокійною, постійно прокидався, не розуміючи де знаходиться.
На початку квітня одягнув військове вбрання ще один маневичанин, 23-річний Віталій Данилюк. Нині його польовий вузол зв’язку, який забезпечує зв’язок між блокпостами, базується поблизу Донецька. Був він і в групі швидкого реагування та супроводжував автоколони. Перед взяттям нашими військами Савур-могили супроводжував українські танки.
- Відчув на собі, що таке мінометний обстріл, - ділиться спогадами Віталій, - це дійсно страшно. Але слава Богу, що нікого з наших не зачепило. А взагалі, працюючи в Маневичах столяром, ніколи не думав, що буду воювати.
Віталій також розповів, що після того, як місцеві мешканці стали дивитись українські канали, змінили думку і про українських вояків.
У вільні хвилини всі солдати намагаються додзвонитись до своїх близьких, Віталій телефонує дружині Ользі.
12 квітня довелось ще раз одягнути форму, щоправда, не міліцейську, а військову, 39-річному маневичанину, пенсіонеру МВС Миколі Колбуну. У Рівному Микола Степанович виконував обов’язки старшого по матеріальному забезпеченню дивізіону, в Миколаєві - обов’язки старшини батареї. Нині він технік взводу протитанкового дивізіону, основним завданням якого є охорона артилерійських установок частини.
- Теперішня війна нагадує дитячу гру «Морський бій», коли супротивники «поливають» один одного артилерійським шквальним огнем з «градів» та мінометів, - говорить Микола Колбун. - Я не хочу, щоб ще хтось відчув на собі весь цей жах. А страх, який відчуває кожен солдат під час таких обстрілів, не можна передати ніякими словами. Доводилось бачити і поранених, і вбитих, щоправда, на моїх очах цього не траплялось.
Микола поділився і своїми враженнями після того, як приїхав додому, зазначивши, що, на жаль, людям, сімей яких не торкнулася мобілізація, байдуже, як ідуть справи у наших військових. Всі живуть звичним життям, начебто нічого не відбувається.
Як і всім, Миколі Колбуну понад усе хотілося скоріше побачити своїх рідних, а найбільше дружину Валентину та 15-річного сина Бориса, який, на його переконання, росте справжнім патріотом і хоче присвятити своє майбутнє військовій справі. Приємним для військовослужбовця став візит очільників районної влади на передову, які й доставили бійця додому.
Водієм автомашин у медичній роті 2-ого батальйону групи забезпечення проходить військову службу маневичанин Богдан Федорук. Він доставляє медичні препарати, інше обладнання та зброю на блокпости. Не раз доводилося і чергувати на них. 30-річний чоловік упевнений, що людина здатна звикнути до будь-яких умов.
- Участь у військових діях – це як лотерея, - говорить Богдан, – сьогодні ти живий, а завтра невідомо, що з тобою буде. Звісно, краще бути вдома і жити звичним життям.
Богдан зазначив, що нині стан армії набагато кращий ніж на початку проведення антитерористичної операції. Хлопці набули досвіду, кращим стало й забезпечення. Хоча окремі солдати вже потребують психологічної допомоги.
- Неприємно, коли сидиш в окопі, а тобі телефонують знайомі і говорять: «А я на Світязі або я на морі чи на шашликах, а ти дурень, що пішов в армію». Це послухаєш і думаєш, за кого воюємо, за кого гинуть наші хлопці, - говорить Богдан. - Патріотизму в таких людей побільшало б, аби вони побачили як зараз люди живуть на Сході в тих руїнах. Адже багато із наших земляків навіть не можуть усвідомити того, що ворог, не дай Бог, може дійти й до нас.
На цій неоголошеній війні у свої 22 роки Віктор Карпук вже бачив чимало жахливих сцен. Не раз ці жахіття повторювалися у його коротких снах. Тож після пережитого його навряд чим можна налякати.
Гранатометний взвод, в якому Віктор старший навідник гранатомета, дислокується поблизу Донецька. До речі, із своєю зброєю познайомився не так давно.
- Ніколи не думав, що ще раз потраплю в армію і буду воювати та вести реальний бій, - зізнається хлопець. – Коли побачив гранатомет, не знав з якого боку до нього підійти. А перед тим як стати гранатометником всього тричі із нього стріляв.
Прощаючись із хлопцями, звісно, побажав їм перемоги та повернутися живими та неушкодженими. Всі ж, хто нині живе спокійним та розміреним буденним життям, повинні із вдячністю схилити голови перед нашими солдатами, які на своїх постах, докладають зусилля, аби вберегти нашу країну від ворожого солдатського чобота. Усіма своїми словами та вчинками ми повинні допомагати їм, підтримувати морально та матеріально, аби вони якнайшвидше здолали ворога.
|
|
Категорія: Люди рідного краю | Додав: novadoba (01.09.2014) | Автор: Сергій ГУСЕНКО |
| Переглядів: 530
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
