Третього квітня із п’ятьох бійців, які, повертаючись із розвідки, натрапили на міну під Авдіївкою, живим залишився лише маневичанин Роман Чаровий.
Чарівна посмішка двадцятивосьмилітнього Романа зачаровує і повністю виправдовує його прізвище. Скромний, врівноважений, працьовитий, дуже добрий, він створений для мирного життя. Із двома вищими освітами за плечима, маючи спеціальності енергетика й економіста, поїхав з батьком у ближнє зарубіжжя, аби заробити на заплановане у недалекому майбутньому весілля. Але події на Сході змусили чоловіків повернутися додому.
20 серпня 2014 року Романа мобілізували. Через тиждень до військкомату прийшов і батько. Перед тим при зустрічі з Василем Петровичем запитала, що спонукає його, 56-річного, іти добровольцем. «Має ж хтось захищати Україну», - відповів він, притискаючи до грудей Тарасика, 5-літнього онука.
На Яворівському полігоні батько і син були разом. Командування врахувало їхнє бажання не розлучатися, тому й на Сході вони опинилися в одній роті, в одному взводі третього батальйону окремої аеромобільної бригади (1 квітня ц.р. батальйон перейменовано у 122-ий окремий десантно-штурмовий). Донецьке летовище, населені пункти Костянтинівка, Піски, Водяне, Опитне, Авдіївка. Романом Чаровим, як і багатьма побратимами, вони сприймаються не як топонімічні назви, а як криваві душевні рани.
Про те, що трапилося 3 квітня під Авдіївкою, де Роман дивом залишився живим, хлопцеві говорити важко.
- Ми вдало провели розвідку і поверталися назад. Десь за 150 метрів від своїх позицій пролунав вибух – розірвалася міна. Троє відразу загинули, це Андрій Карпюк і Дмитро Степанов із с.Суськ Ківерцівського району, а також взводний Юрій Чучалін із Луцька. Наймолодший із нас, рівнянин Дмитро Свідерський (ми називали його Дімон) був тяжко поранений. Чи я злякався? Не встиг. Це була секундна справа. Я, не знаючи, що з іншими хлопцями, не відчуваючи, що поранений сам, відразу ж кинувся до Андрія, з грудей якого виривався хрип, зробив перев’язку. Потім дав автоматну чергу вгору, щоб почули свої. - Роман надовго замовкає, заплющивши очі.
Романа та Дмитра відразу ж відправили у лікарню в Авдіївку, згодом Романа у Красноармійськ. Через день у дніпропетровському шпиталі Роман дізнався, що Дмитро помер у госпіталі: рани були несумісні з життям.
- Неправда, що на Сході воюють лише західняки, - каже Роман, - воює вся Україна. У нас є хлопці й з Луганська, Донецька. Всі ми хочемо жити, бо лише дурний не боїться смерті. Але хочемо жити у своїй, вільній, процвітаючій державі.
У госпіталі Роман провів лише п’ять днів. Два осколки у його тілі так і залишилися: знаходяться у таких місцях, що лікарі не оперували, аби не зробити гірше. Місяць боєць провів у рідних Маневичах, роблячи перев’язки у хірургічному кабінеті райполіклініки. У госпіталь їхати не захотів, вирішив, що друзі, ліс і озеро – найкращі ліки.
Попереду Романа чекає медична комісія по встановленню його боєздатності. Хлопець не переймається її рішенням, він більше хвилюється за батька, який там, на війні, тримає оборону.
Ті, хто близько знає сім’ю Чарових, переконані: саме завдяки батьковим молитвам син того страшного дня під Авдіївкою залишився живим. Василь Петрович давно відкинув конфесійні суперечки, він молиться у храмах Московського і Київського патріархатів, бо переконаний: Бог один для всіх, Бог - це любов. А ще Чаровий - старший навіть у зоні АТО строго дотримується посту і щиро молиться, молиться не лише за свого сина, а всіх синів, які проливають кров за нас.
- Тут життя плине традиційним мирним руслом: поспішають на роботу, саджають городи, одружуються, народжують… А там вибухи, кров, смерть, руїни… Там – війна. Живемо одним бажанням – бажанням миру, - завершує розмову Роман.
Спасибі тобі, хлопче з чарівною усмішкою.
|
