Здоров’я та щастя Вам, ювілярко!
Напередодні Міжнародного жіночого дня, 7 березня, 85-річчя відзначає вчителька-пенсіонерка Єва Порфирівна Мишковець із Городка.
Стати вчителькою Єва Порфирівна мріяла ще у шкільні роки. В 1939 році закінчила три класи польської школи у рідному селі Городок. Про здібності учениці свідчить свідоцтво, де зазначено, що з усіх навчальних предметів мала лише дуже добрі і добрі оцінки.
Вже після війни закінчила разом із іншими переростками п’ять класів. Вчителі школи радили здібній учениці йти вчитись далі. Було це і її мрією, бо хотіла стати педагогом. Але після загибелі в 1944 р. батька мусила допомагати мамі, бо вже тоді вона вміла сама орати, сіяти, косити.
Восени 1945 року, коли допомогла мамі зібрати врожай, пооравши та засіявши своє поле, попросила неньку відпустити її на навчання у шостий клас до станції Маневичі. Незважаючи на те, що вже минула перша чверть, директор школи Паламарчук Ганна Кузьмівна, подивившись її табель за п’ятий клас, без заперечень зарахувала до школи. Жила на квартирі у Маневичах, але мусила часто навідуватись додому, щоб допомогти матері.
Після закінчення семирічки у 1947 році, їй, як одній з кращих учениць, запропонували піти працювати секретарем місцевого суду, бо попередня працівниця мала лише початкову освіту. Спочатку відмовилась, бо планувала вступити на навчання до Луцького педучилища. Та згодом, вирішивши навчатись заочно, погодилась і 20 липня 1947 року розпочався її трудовий шлях.
Через рік успішно склала екзамени на заочне навчання, розрахувалась з роботи.
Уже на першій сесії вона успішно здала всі одинадцять екзаменів за перший курс і її відразу зарахували на другий курс.
У районному відділі освіти її направили працювати вчителем початкових класів у село Маневичі (нині Прилісне), де не вистачало вчителів. Так 15 серпня 1948 року здійснилась її мрія – вона стала вчителькою. Чотири роки працювала у нашій початковій школі, але з них один рік довелось працювати на хуторі Вістрів, де відкрили хутірську школу. Важким був цей рік для неї – одна навчала у дві зміни учнів, щодня пішки долала відстань з Городка до школи. В негоду або зимою мусила ночувати на хуторі у родича Коснюка Федора. Згодом перейшла працювати у школу рідного села. Тут, саме 8 березня 1953 р. вийшла заміж за свого однокласника Миколу Мишковця.
Але був у її житті ще один незабутній період. В силу певних, причин та піддавшись на агітацію, виїхали вони з чоловіком в 1958 році на роботу в Південно-Казахстанську область. Там довелось працювати в сільському господарстві – вирощувати бавовник, вчитись поливати поля з ариків. Але коли керівництво дізналось, що вона педагог, доручили їй завідувати місцевим дитсадком.
Та рідний край нестримно тягнув до себе, тому в 1961 році повернулись додому. Знову працювала у рідній школі, але улюблену роботу змушена була залишити через важку хворобу, маючи 25 років педагогічного стажу. Зі своїм чоловіком Миколою Микитовичем, який, на жаль, вже відійшов у Вічність, прожили у парі 59 років. Народили і виховали п’ятеро дітей, яких доля порозкидала по Росії та Україні. Живуть вони у Самарі та Белгороді, Севастополі, Миколаївській області. І лише дочка Галина проживає в Городку та постійно опікується мамою. У Єви Порфирівни нині велика родина – п’ятеро дітей, десять внуків, дев’ять правнуків, незабаром народиться і десятий.
7 березня цього року їй виповнилось 85 років. За традицією діти і внуки завжди злітались до батьків на іменини. Але що ж буде цього року? Тривожиться серце матері за сина, що в Севастополі, за дітей, що в Росії, за рідну Україну. Та віриться, що знайдуть спільну мову політики. А ветеранська організація адресує ювілярці найкращі вітання, дякуючи за багаторічну вчительську працю, за її хороших дітей. Здоров’я та щастя Вам, Єво Порфирівно, добра, миру та спокою у державі та у материнському серці.
|
| Категорія: Люди рідного краю | Додав: novadoba (11.03.2014)
| Автор: Михайло Романік
|
| Переглядів: 504
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
