Маневичанин Микола Вакуліч чимало років життя віддав лісовій галузі, і нині, хоч і на інвалідному візку, полюбляє проїхатись лісовою дорогою, вдихнути цілюще повітря, послухати спів пташок. Микола Іванович – цікавий співрозмовник, в цьому я переконалась, завітавши до його оселі. Він залюбки поділився спогадами про свій життєвий шлях.
- Я народився в селі Городок у 1944 році, тож дитинство припало нау важкі роки. Добре пам’ятаю, як при гасовій лампі доводилось виконувати домашні завдання. Розруха, відбудова, в багатьох сім’ях війна забрала синів, батьків, братів. Відлуння війни ще довго і довго нагадувало людям про себе. Коли я ходив до школи у перший клас, стався прикрий випадок зі мною і моїми друзями дитинства. Через допитливість ми кинули в плиту гранату, яка розірвалась і наробила біди. Моїх товаришів Івана та Петра було дуже тяжко травмовано, а мені осколки попали в ліве око, в ногу та руку. В результаті такої небезпечної дитячої гри я не став бачити на ліве око. Такі випадки, в той час, були непоодинокі.
В 1952 році наша сім’я переїхала у смт Маневичі. Тут я закінчив місцеву десятирічку.
З дитинства був закоханий у природу, тож коли у 1963 році у Шацьку відкрився лісотехнічний технікум, я без вагань подав туди документи, бо в майбутньому бачив себе лише в лісовій галузі. Приємно, що у 2013 році мене запросили на піввіковий ювілей закладу. Була відкрита стела на честь 50-річчя заснування технікуму, і частинку стрічки, яку перерізали почесні гості, я зберігаю як пам'ять про навчальний заклад, що став першим кроком до професійного зростання.
Після закінчення технікуму, у 1967 році, був направлений на роботу в Карасинське лісництво Городоцького держлісгоспу на посаду технік-лісовод, а вже через рік мене обрали звільненим секретарем комітету комсомолу радгоспу «Городоцький», який тоді охоплював 10 навколишніх сіл. У 1970 році я поступив на заочне навчання до Львівського лісотехнічного інституту на факультет «лісове господарство». А через чотири роки запропонували посаду помічника лісничого Маневицького лісництва, згодом був переведений на посаду інженера з охорони і захисту лісу Маневицького держлісгоспу. У подальшому працював на інженерних посадах до виходу на пенсію.
Любов до лісу, якому я присвятив все своє життя, не залишає мене і сьогодні. Я уважно слідкую за успіхами лісової галузі і водночас переймаюся проблемами сьогодення.
Пригадуються й цікаві випадки у лісовому царстві. В пам’яті зустріч із вовком під час роботи у Карасинському лісництві. А було це так. Разом з робітниками їхав на автомашині до урочища Кухів Груд. Дивимося, а ген-ген, на високому пагорбі, стоїть великий вовк, стоїть і не ворушиться, а дивиться прямісінько на нас і не тікає, ніби відчуває, що зброї ми не маємо. А от у Софянівському лісництві не раз зустрічав лосів та диких кабанів.
Декілька років підряд у мене було дуже відповідальне доручення - вибрати та привезти до райцентру головну новорічну ялинку. Прочісували зимовий засніжений ліс днями, щоб вибрати новорічну красуню, яка сподобалась би діткам та дорослим. Вибравши ялинку зелену, пишну, високу ми підганяли підйомний кран, щоб повантажити її, а головне – не обламати гілля. Кран обережно вмощував її на лісовоз, який доставляв ялинку до місця призначення. Це завдання було дуже відповідальне, але й приємним для мене.
На жаль, нині знаходжусь на інвалідному візку, довелось перенести не одну хірургічну операцію, поставлені ендопротези на обидві ноги. Півтора року тому важка хвороба прикувала до ліжка, знову чергова операція. Бог та лікарі стали в поміч, хвороба відступила завдячуючи і тому, що в молоді роки займався спортом, та візок, на жаль, не залишив. Слід сказати, що у школі я займався легкою атлетикою, баскетболом, лижним спортом і це завдячуючи моєму вчителю фізкультури, на жаль, нині покійному Миколі Бурану. Під час навчання в технікумі виступав і на республіканських змаганнях. Спорт, мої наставники допомогли сформувати не тільки силу волі спортсмена, а й особисті риси характеру. Тож і сьогодні не втрачаю силу духу, не впадаю у відчай. Кажу сам собі: «Треба перемогти всі хвороби, треба боротись і жити».
Щорічно їжджу на лікування в санаторій м. Саки. Для мене і таких людей, які мають обмежені фізичні можливості, там створені усі умови. Не пропускаю зустрічей випускників Львівського лісотехнічного університету. В 2013 році ми зустрічалися у місті Ворохта (Прикарпаття). Незважаючи на те, що я на інвалідному візку, на всіх цих зустрічах постійно був присутній. При підтримці друзів, другої дружини Ганни Схабовської (на жаль, перша дружина померла) та внука Богдана Бондаря, я маю змогу бути учасником цих хвилюючих, водночас радісних для мене зустрічей. Після зустрічі із однокурсниками відступає чорна безнадія, починаєш оптимістично дивитися у завтрашній день та з надією чекаєш на наступну зустріч.
У мене багато друзів. Один з них Ярослав Гнатович Сіліч, колишній лісничий Оконського лісництва, пенсіонер. А ще Микола Арсентійович Кузьміч, із Шацька. Є ще Олександр Швець, працює лісничим Маневицького лісництва. Спочатку Саша працював лісником, і я його вчив всім азам лісової справи. Дуже люблю бувати в колі друзів, спілкуватися з ними заспівати мої улюблені пісні «Волинь моя», «Ой на горі та й женці жнуть». Без друзів не мислю свого життя. Радію за дітей, вони живуть в Маневичах, мають свої сім’ї, отримали вищу освіту, тішусь трьома онуками. Моя життєва позиція така: за життя потрібно боротись, перемагати і ніколи не здаватись.
Дякуючи пану Миколі за цікаву розмову, хочу побажати йому міцного здоров’я, вірних друзів, родинного щастя та довгих років життя.
|
