8 листопада святкують золоте весілля жителі с. Комарове Іван Дмитрович і Євгенія Микитівна Городи. Як швидко летять роки, не зупинити їх, не повернути. Піввіку разом, у горі і в радості, в праці, у щоденних сільських клопотах. Прогулюючись знайомими лісовими стежками, все частіше Іван Дмитрович повертається думками у минуле і задається питанням: «За що мені від Бога така ласка?» Можливо, за гірке сирітське дитинство. Бо ж дворічним залишився без батька-неньки. А батьки, маючи шестеро доньок, так раділи народженню сина. Але радість виявилася скороминучою. Доглядала Івана бабуся, допомагали сестри. Виряджали спочатку в школу, потім – в армію. Залишився в армії поверх строку, хотів пов’язати з нею майбутнє… Хіба ж думав бравий військовий Іван Город, їдучи в чергову відпустку до рідного села, що зустріне там красуню, яка кардинально змінить його плани? Це було кохання з першого погляду. У сільському клубі, виконуючи запальні мелодії на улюбленій гармошці, Іван не зводив очей із статної, усміхненої дівчини із довгою чорною косою, яка також раз у раз кидала зацікавлені погляди на музиканта-молодця у військовій формі. «Хто це?» - запитав Іван у товариша. «Наша колгоспна бухгалтерка Женя. Нещодавно прислали, родом із Ситниці». На залицяння часу було мало. Чекала служба. Однак після одруження на першій сімейній раді вирішили вити сімейне гніздо на мирній батьківській землі. Невдовзі поряд зі старенькою хатою батьків звели новий будинок. П’ять разів прилітав до щасливого подружжя лелека. І вже у дворі чувся дзвінкоголосий сміх доньок Наталочки, Тетянки, Ніночки. Бігав за сестричками малий Дмитрик, дріботіла наймолодша Олечка. Євгенія Микитівна залишилася вірною професії: 30 років працювала головним бухгалтером місцевого колгоспу. Мала неабиякий авторитет у районі, до неї приїжджали навчатися молоді колеги. А Іван Дмитрович був і бригадиром місцевого колгоспу і лісником. Зважаючи на ділові та організаторські здібності, селяни обирали його головою сільської ради. На пенсію пішов з посади голови профспілкового комітету колгоспу ім. Шевченка. Але хто придумав, що пенсія – це відпочинок? Хіба може сільська людина відпочивати від праці? Ну, хіба годину – дві, день. Бо ж праця – основа і зміст сільського життя-буття. Не працюєш за професією, але трудишся у власному господарстві. Бо ж приїдуть діти, внуки, треба ж їх чимось смачним пригостити та й гостинців із собою дати. Проте Іван Дмитрович не з тих, хто думає лишень про власне благополуччя. Він є головою ветеранської організації у Комаровому. Йдуть до нього за порадою і підтримкою. А він підтримки шукає у Божому слові, співає у церковному хорі. Євгенія Микитівна ж кожну вільну від господарства хвильку присвячує вишиванню. Цвітуть кімнати від рукотворного дива – серветок, рушників, подушок. Рушників стільки, що вистачить онукам і правнукам. Любить дарувати свої роботи вправна вишивальниця родичам, церкві. Вишила для місцевого храму хоругви. Найбільша радість для золотого подружжя, коли збираються у затишній домівці діти. Всі вони одружені. Учительську долю обрали доньки Тетяна та Ольга. Чоловіки у них теж педагоги. От тільки Ольга живе разом з батьками, а Тетяна аж у Любохинах Старовижівського району. Наталія перейняла бухгалтерську естафету від матері, нині вона начальник відділу – головний бухгалтер управління казначейської служби в Маневицькому районі. Ніна з чоловіком працюють на Рівненській АЕС, а син Дмитро – в обласному центрі. Пишаються дідусь з бабусею десятьма внуками, п’ятеро з яких уже закінчили університети і працюють, двоє ще навчаються у вишах, троє – школярі. Подружжя Городів є прикладом не тільки для дітей, а й для односельчан. Прості, працьовиті, щирі і відверті, вони пронесли свої почуття через десятиліття. У день золотого весілля зичимо Івану Дмитровичу і Євгенії Микитівні у любові і злагоді прожити до століття. Здоров’я, достатку, любові!
