Здається, тільки вчора перший шкільний дзвоник скликав всіх за парти, а вже – весна, незабаром останній дзвінок для випускників і обрання професії. Як не помилилися у цьому виборі? Із цим питанням я вирішила звернутися до вчительки-пенсіонерки Надії Володимирівни Гай, щоб вона поділилася спогадами про свою педагогічну працю.
- Надіє Володимирівно, у Вас незвичне прізвище для Волині – Гай. Звідки Ви родом?
- Я народилася в Польщі, в селі Гребінне. Пам’ятаю, як в 1939 році в село прийшли фашисти, почали забирати молодих людей на роботу в Німеччину. Забрали мого старшого брата Леона. В 1944 році радянські війська визволили село, та з цим визволенням принесли розлуку з рідною землею. Українців переселяли на Україну. Було важко прощатися із сусідами-поляками, сватами. Правда, можна було залишатися тим, хто прийме польське підданство, а люди хотіли лишатися українцями, тому виїжджали із Польщі. Наша велика сім’я попала в село Михайлівка Одеської області. Там я пішла в перший клас. Потім сім’я переїхала на Волинь, в село Романів Луцького району.
- Де Ви навчалися після школи, де оволоділи професією вчителя, як потрапили до Рудник?
- Коли сім’я жила в селі Романів, я 7 класів (тоді були школи-семирічки) закінчила в містечку Теремно. Після цього поступила вчитися в Луцьке педучилище. Вчитися було дуже важко, не вистачало підручників, позичали один в одного. Крім мене, в сім’ї було ще 4 дітей, так що приходилося мені вчитися і жити на свою стипендію. І книжки, і зошити, і одяг купувала сама. В училищі, як і в школі, всі ходили в одній формі: коричневе плаття, чорний чи білий фартушок. І яка мені була біда, коли зимою сушила біля грубки плаття і спалила його. Мусила купувати друге, тому цілий місяць щодня їла лише булочку за 5 копійок і випивала склянку чаю за 2 копійки.
У 1956 році я отримала диплом і мене направили в Колківський район, у Рудниківську школу.
- Сьогодні вчителі мають змогу користуватися мультимедійними дошками, комп’ютерами, а як Вам працювалося в ті роки?
- Ми про таке навіть не мріяли. У школі навіть баяна не мали, танцювали під язикову музику: губами награвали потрібну мелодію. Навчалися в дві зміни: зранку молодші класи, після обіду старші. Школа розміщувалась в 4 хатах. Сьогодні у Рудниках гарна двоповерхова школа, у ній тепло, затишно, а в той час топили грубки дровами. Учні – старшокласники допомагали заготовляти дрова. Це не заважало навчанню. Діти хотіли вчитися, самі підходили до вчителя, щоб залишитися після уроків і допрацювати те, що не зрозуміли. А ще кожного місяця виступали з концертами перед батьками в клубі. Шкільні роки - найщасливіша пора у житті людини. Бережіть цей час, не втрачайте нагоди вчитися. Чому навчитеся – то все ваше.
- Знаю, що Ви були солісткою хору освітян Маневицького району.
- З дитинства любила співати і танцювати. Маю гарний і сильний голос. Коли в 1956 р. приїхала в Рудники, почала разом із сільськими дівчатами та хлопцями співати, потім організувала молодіжний хор, а вже 1957 року цей хор зайняв перше місце в огляді художньої самодіяльності Колківського району. І мене, як молодого керівника цього хору, запросили стати учасником районного хору вчителів. Протягом багатьох років я була солісткою освітянського хору. Сьогодні сама дивуюся: як я встигала все робити? До Маневич добиралася і в люті морози та заметілі, і під дощем, по бездоріжжю, щоб потрапити на репетиції. А ще ж в колгоспі була норма буряків, льону – просапати, вирвати, зібрати.
- Справді, здається, одна людина не в змозі це все зробити. Поділіться секретом, коли Ви все встигали?
- Поверталася додому пізно. Коли село відпочивала після трудового дня, моє вікно світилося завжди далеко за північ. Уроків ніхто не відміняв, потрібно було написати конспекти, перевірити зашити, підготуватися до політзанять, написати лекцію, з якою мала виступати на фермі чи тракторній бригаді.
- Якби можна було повернути все назад, чи вибрали б Ви професію вчителя?
- Не уявляю себе поза школою, тут змогла себе реалізувати як професіонал. Ніколи не думала, що так буде важко залишати школу. Розуміла, що так мусить бути, що вже роки, а душа не мирилася. Старалася не виходити на вулицю 1 вересня, бо коли дітки віталися, мені хотілося плакати: чому я не йду разом з ними в школу?
- Надіє Володимирівно, ми знаємо, що Ви не маєте ні хоромів, ні машини, ні коштовностей. Але у Вас є набагато цінніше: 5 дітей, 12 внуків і 2 правнучки. А ще Вас поважають колеги, половина жителів села з великою любов’ю і гордістю говорять: «Це наша Вчителька!» Що б Ви побажали випускникам школи?
- Усім бажаю міцного здоров’я, вибрати професію до душі. Якщо відчуваєте любов до дітей, маєте терпіння, обирайте педучилища, педколеджи, вузи. Я 35 років навчала дітей і ні разу не жаліла про це.
|
