Не стріляй у свого брата, війну зупини, щоб не стали воювати і твої сини… - Молодіжна палітра - Статті

Ще мить - і в садах зацвітуть яблуні. Вони квітнуть найпишніше і облітають особливо сумно. Завжди яблуневий сад нагадує мені про мрії, які не збулися, і про тих, хто залишиться у пам’яті навіки молодим. Цьогоріч бентежний весняний аромат особливо нестерпно душитиме груди, бо у розквіті сил пішли із життя ті, хто всім серцем любив Україну. Хтось принесе на чорну землю білі троянди.. І лише матері, дивлячись як облітають ніжно-рожеві квіти, бачитимуть у них своїх синів… Я не знаю, як можна зарадити людям, які втратили найближчих, особливо дітей. Знаю одне: важливо пам’ятати кожного із них. Вічно. Пам’ятати, поки ми ще здатні вірити, надіятись, любити. Я зрозуміла це сьогодні, коли вперше в житті відчула страх перед війною. Я згадала свого дідуся, учасника бойових дій (їх в селі залишалось лише двоє), якого забули запросити на урочистості до Дня перемоги, і слова «Доти ти герой, допоки тебе пам’ятають люди». Єдиними свідками великого подвигу маленької людини залишились медалі та нагороди, що лежать у шухляді старенької кімнати. Я думала про це, коли сьогодні поверталася з роботи додому. На дитячому майданчику грались діти. Я зупинилась, бо до мене долетіла фраза, яка ще довго змушуватиме тремтіти моє серце. Один хлопчик казав іншому: «Давай, ти будеш чорний «Беркут», а я білий». Гра така дивна, так схожа на життя. Думала про це, коли у Ковелі до салону маршрутки увійшов маленький циган. В полатаних штанях, брудній сорочці. Всі знали, що прийшов сюди просити гроші. Але без вагань люди потягнулися до гаманців та кишень, коли почули, як він заспівав «Боже, Україну збережи». Дивлячись, як знімають українські прапори, як хлопці такого ж віку, як і я, помирають за Україну, відчувала, що пульсує у мені бандерівська кров. Так, я бандерівка, хоч і не ношу вишиванку і ще донедавна не розуміла, якими пророчими виявляться слова українського гімну. Я бандерівка, хоча на моєму столі не лежить «Кобзар», а на стінах не висять вишиті рушники. Я бандерівка, бо ще вчора мріяла про Канаду, Америку і Париж, а вже сьогодні хочу жити тут, де ще земля не схолола від вогню, де на бруківці дощ не змив сліди крові Небесної сотні. І ще не стерлись на плитах імена незабутих предків, серед яких обидва моїх дідусі та бабуся, яка відбувала покарання у концтаборах Німеччини. Я бандерівка, тому що вірю в цю державу і цих людей – вони зуміють об’єднатися заради спільної мети. Виявляється, за три місяці можна прожити ціле життя. За цей час ми зрозуміли не лише, якою ціною вимірюється свобода, але й те, чого варте почуття дружби. Мої рідні стояли по дві сторони барикад під час Майдану, мої знайомі зараз знаходяться по різні боки в конфлікті Росія - Україна. Дивлячись російські канали, розумієш, що переконати наших сусідів, що ми не фашисти, практично нереально. Я не знаю, як зупинити це божевілля, але хочу, щоб ми, українці, звично відпочивали у Криму, щоб на вулицях Львова знову можна було зустріти російськомовних українців, які називають нас не «фашистами», а своїми друзями. Мені чомусь здається, що ми всі тепер стоїмо, міцно взявшись за руки, на краю прірви, щосили опираючись дужим поривам вітру, і нам потрібно вистояти, щоб жити. Мовна розмежованість - не причина розпочинати війну. І всі це знають, як і те, що Путіну не потрібен ні Крим, ні південний схід, ні сама Україна. Путіну потрібне визнання того, що Росія - світова держава і вона здатна диктувати іншим країнам, як їм поводитися. Що чекає нас далі? На кримському півострові та південному сході України проросійські сили докладають максимальних зусиль, аби посіяти між мешканцями міжнаціональну ворожнечу й неприязнь. Тих, хто не може змиритися з рабством, просто-напросто виселяють з квартир та будинків. Найбільшою прикрістю є те, що в Криму залишились люди, які не хочуть жити в складі Росії: це, в першу чергу, татари, українці і навіть росіяни, які не розділяють радість «визволення». Евакуювалися одиниці. Зрозуміло, що взяти і просто так одного дня покинути все, що ти нажив за останні роки, і попрощатися з рідними місцями, непросто. В Інтернеті з’явилась інформація, що кримчанам, видаючи нові паспорти, змінюють і місце прописки. Нісенітниця, спочатку подумалось. Та згодом переконалась у цьому, почувши з перших вуст непривабливу історію. Жінка, родове коріння якої сягає поліської глибинки на Волині, отримавши російський паспорт, раділа, мов мала дитина. Та радість вмить розвіялася, коли розгорнула і побачила місце прописки: «Колима». Саме там в роки масових репресій знаходилися виправно-трудові табори з особливо важкими умовами життя і праці. Телефонним дзвінком інша моя знайома із Керчі повідомила, що люди покладають великі надії на російське керівництво, адже воно пообіцяло уже в квітні підвищення пенсій та зарплат на 25%. Хоча особисто вона, отримавши заробітну плату у російських рублях, поміняла її на українські гривні. Адже в супермаркетах, у магазинах ще неохоче беруть російську валюту. А ще Зінаїда Дмитрівна допомагає з оплатою навчання внучці, яка здобуває освіту у Харкові і хоче мати український диплом. Міняти «шило на мило» Зінаїда Дмитрівна поки не спішить, але всьому свій час. На запитання, що ж тепер буде із туристичним сезоном, адже торік сімдесят відсотків гостей півострова були громадяни України, кримчанка відповідає, що і надалі вони будуть чекати своїх «земляків». Тільки от у теперішніх умовах мало хто наважиться поїхати туди відпочивати. Адже Крим – фактично вже не Україна, як би нам цього не хотілось чути. “Худой мир лучше доброй войны”, – насамкінець цитує Цицерона Зінаїда Дмитрівна. Аналізуючи всі ті події, що кардинально перевернули мою свідомість, я з тривогою неодноразово шукала відповідь на ряд запитань. Наприклад, що відчуває Віктор Янукович, дивлячись, як Україну роздирають на шматки? Про це він мріяв, кладучи руку на Біблію? Про що думав той боєць Небесної сотні, який біг з вогнем у руках і кричав «Воля або смерть»? Про що думав беркутівець, вибираючи ціль? Про що думав російський солдат, ступаючи на українську землю? Про що думали солдати військових частин, заблоковані і відірвані від світу? Чи знає щось Володимир Путін про тих «врятованих» російськомовних українців? Чи співчуває отій заплаканій матері убитого солдата? Чи знає, що жовто-блакитна стрічка на одязі – це вже не просто пафосна прикраса у День незалежності, а ознака самосвідомості. Чи знає про те, що жителі Одеси та Донецька можуть бути не менш патріотичними, ніж мешканці Івано-Франківська та Львова, а гасло «Слава Україні!» – не бандерівський вислів, а самоутвердження вільних людей, які люблять свою країну. Чи знає він, що таке любити свою країну і свій народ?! ... Попереду у нас дуже важкі часи, і що чекає завтра – невідомо. Але не можна зневірюватися і опускати руки. Бо навіть крізь густий туман ми бачимо світло нової України – тої, про яку мріяли так давно. Тому треба жити і працювати з впевненістю та вірою у себе і тих людей, які ризикнули найдорожчим – своїм життям, щоб одного дня у душі кожного з нас розцвіли сади і щоб не було потреби говорити оті страшні, адресовані нашим братам слова: не стріляй у свого брата, війну зупини, щоб не стали воювати і твої сини.
1 2 3 4 5 Категорія: Молодіжна палітра \| Додав: novadoba (15.04.2014) \| Автор: Людмила ВЛАСЮК
Переглядів: 682 \| Рейтинг: 0.0/0

Всього коментарів: 0

Зробити безкоштовний сайт з uCoz