$IMAGE1$
2 серпня минає рік, як пішов із життя самобутній поет, композитор, прозаїк, Почесний громадянин району Василь Борисович Більчик. З нами залишились його твори - влучні, дотепні, емоційні, сповнені любові до України, до людей. Подаємо одне з останніх його оповідань, яке ще не відоме читацькому загалу.
Діаночка
Оповідання
- Діду! Погойдай мене на гойдалці!
- Діду! Я хочу гратися в пісочку!
- Діду! Купи мені шоколадку!
- Діду! Пограй мені на баяні якусь пісеньку!
- Діду! Розкажи мені казку!
Таких прохань за цілий день він почув сотні. Але, як не дивно, ці дитячі прохання-забаганки зовсім не дратували його, а наповнювали якоюсь, невідомою раніше, душевною радістю. Він, як покірний раб чи слуга, робив це, не роздумуючи! Хто ж взяв над ним таку безмежну владу?
Таку владу, солодку, як мед, взяла над ним маленька трирічна дівчинка, його внучка Діаночка, чорнявенька, з кучерявим волоссячком, круглими, рожевими щічками і з щирими, довірливими оченятами. Він пригадав: коли його просили про таке власні діти, завжди відмахувався: «Ет, нема в мене часу займатися такими дрібницями! Хай з вами мама грається. Ідіть до неї».
Недарма народна мудрість каже, що онуків люблять набагато сильніше, ніж своїх дітей.
Петро Іванович – пенсіонер, що вже розміняв восьмий десяток, нажився, надивився на все на світі, доживав свого віку самотньо в порожній хаті. Хоч він і казав односельчанам напівжартома, напівсерйозно: «Я не один, я - наодинці», але дуже мучився самотністю. Вона, та самота, гризла його, точила, мов камінь. Його дружина, теж вчителька, вже відійшла у Вічність. Сини роз’їхались по світу, одружились, дочка подалася в Італію. Діти дзвонили рідко, а приїжджали ще рідше.
Аж тут з’явилась Діаночка. Середній син Андрій одружився на красуні Марійці, яка і подарувала їм це маленьке диво. Коли Андрій з Марійкою і маленькою Діанкою вперше приїхали до нього в село, Петро Іванович зрозумів, що самотність його скінчилася. І життя набирає зовсім іншої форми і змісту.
- Це твій дід, Діаночко! – весело сказав Андрій, показуючи на Петра Івановича.
- Мій дід! Мій дід! – защебетало маля і відразу сміливо пішло до нього на руки.
- Поцілуй діда, Діаночко, - засміялася Марійка.
Діаночка подивилася на маму і тата, мовби чекаючи їхньої згоди, і чмокнула діда в неголену щоку.
Боже мій, якби ви знали, люди добрі, як мало потрібно людині для щастя! Петро Іванович почав плакати, як мала дитина. Сльози лилися у нього по щоках, а він навіть їх не витирав, не соромився, бо справді був щасливий! В цей момент, мабуть, на них дивився з неба Бог і відкривав їм найбільшу в світі таємницю – таємницю любові.
Петро Іванович знав, що діти в сім'ї – найсильніший душевний клей, що приклеює намертво. Знав, що діти – найміцніша мотузка. Але не знав, що онуки – це щось набагато сильніше. Він відчув, що тепер йому вже нічого не страшно, навіть смерті, бо ось у нього на грудях маленький паросток, від якого продовжиться його рід. Він відчув, що в цій дитині б’ється і його кров і плоть. Значить, він не вмре ніколи, бо перейде в іншу форму і житиме вічно.
… З того часу дід і Діаночка стали нерозлийвода. Дівчинка бігала за ним, як нитка за голкою. Дитина дуже тонко відчуває любов, а Петро Іванович був добрим по натурі. Та недовго тривала ідилія. Якщо раніше Марійка і Андрій привозили з Луцька Діаночку кожної суботи (як казали, «дідові на втіху»), то тепер стали привозити раз на місяць, а то й рідше. Він не розумів, що сталося, але інтуїтивно відчував, що сталося щось недобре. Петро Іванович тяжко переживав розлуку з онукою, тому часто телефонував, аби запитати в чому справа. Телефон невістка чомусь відключала, але цього разу йому пощастило. Марійка взяла слухавку.
- Привези мені Діаночку хоч на день, бо я вмру без неї!
- Ми більше не приїдемо до вас. Я розлучаюся з Андрієм, - почув у відповідь.
У Петра Івановича щось наче обірвалося всередині, пересохло в горлі, в голові запаморочилось. Наче не своїми ногами дошкандибав до дивана і впав, як мішок. Ну все. Це кінець! Далі жити немає ніякого сенсу. Була одна радість в житті – і ту забрали!
Надворі стояв червень, спекотний, шумливий, буйнолистий. Дозрівали полуниці. В цвіті акації, що росла біля хати, роями гули бджоли. Петро Іванович лежав на дивані, дивився в стелю і вже нічого не хотів. Душа його була порожня. Аж раптом почув якийсь тупіт надворі, клацнула клямка в сінешніх дверях, двері відчинились і він побачив Діаночку!
- Діду, діду! Ти де? Я не хочу, щоб ти вмирав! – дитина кинулася йому в обійми. А позаду стояли Андрій з Марійкою і посміхалися:
- Нам, тату, сусіди повідомили, що ти хворий, от ми й приїхали! Ми таки помирилися і вирішили не розлучатися!
Петро Іванович відразу підвівся (де взялась і сила) і відчув, що тепер буде жити, бо є для кого. Тепер йому нічого не страшно.
- Спасибі вам, діти! Спасибі… - тільки й спромігся вимовити від хвилювання…
|
