Справжнє кохання – це всепрощення
Легковик кілометр за кілометром долав чималу відстань на Провідну Неділю. Степан поспішав до сільського кладовища. Як завжди він їхав один, дружина жодного разу не була на могилі свекрухи. І причина в тому не лише та неприязнь, яка з’явилась при першій же зустрічі. Жінка добре знала, що її чоловік поспішав не лише до могили матері.
Якось не втрималась, таки «вколола» його: «Навіть мертва вона стоїть між нами. Скільки вже можеш пам’ятати своє перше кохання?» Відвернувшись, Степан похмуро кинув: «Перше і єдине. Це я зрозумів занадто пізно».
Надійку він знав з дитинства. Сусідська дівчинка завжди була поруч – на вуличних іграх, на річці, в школі. Не зогледівся, як вона розцвіла і лише червонів, коли його ненька стала називати її невісточкою, а хлопці кидали двозначні репліки.
Зустрівши схід сонця після випускного вечора, Надійка обвила його своїми руками і гаряче прошепотіла: «Я не зможу без тебе, ти – все моє життя…» Як вона раділа, коли він провалив іспити до інституту після школи і залишився працювати в колгоспі! Як гірко плакала, проводжаючи в армію! Мов заклинання повторювала: «Два роки пройде швидко і ми будемо завжди разом».
Проте найпалкіша мрія Надійки так і не збулась. Після закінчення армійської служби Степан таки поступив до інституту і почалось галасливе студентське життя. Нові знайомства, і вона – Софія – перша красуня факультету, яка звернула увагу на нього.
В село приїжджав все рідше. Мати дорікала: «Ти що з дівчиною робиш? Вона ж кожної п’ятницї на автозупинці чергує. А добра та щира, а працьовита… А як любить тебе! Кращої ти ніколи не знайдеш».
Не дослухався до цих слів. Був на сьомому небі від щастя, коли почув від Софії «я згідна вийти за тебе заміж». Батьки дружини подбали і про квартиру, і про роботу. Лишень один раз відвідала Софія свекруху, заявивши, що це була її перша і остання поїздка. Приїжджаючи до матері, Степан намагався уникати зустрічей з Надійкою. Сердився на скрушні зітхання матері і її спроби завести мову про його шлюб. При кожній зустрічі вона нагадувала, що Надійка так і не вийшла заміж і очікуюче дивилась на нього. Занедужавши, у телефонних дзвінках, заспокоювала його, що потихеньку дає собі раду, та й допомагає їй Надія.
Схоронивши матір, в село майже не навідувався. Згодом дізнався, що Надійка вийшла заміж за бездітного вдівця, набагато старшого за неї. Чи вдалось у неї сімейне життя, так і не дізнався. Спочатку боявся зустрічі: раптом не витримає, кинеться їй в ноги, аби вимолити прощення за зламане собі і їй життя. Про те, що схопивши запалення легень вона згоріла за тиждень, дізнався вже після її смерті.
Відтоді щороку поспішав до сільського кладовища з двома великими букетами троянд. Обіймав пам’ятник, з якого дивилися на нього великі Надійчині очі і шепотів «Пробач». Хоча знав, що вона вже давно його пробачила, бо ж справжнє кохання – це всепрощення.
|
| Категорія: На суботній добривечір | Додав: novadoba (12.05.2014)
| Автор: Олена БИЧКОВА
|
| Переглядів: 492
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
