Завжди, коли під’їжджаю до рідного Карасина, в серці. Так було і цього разу. Ще гучніше билося серце, бо їхала на зустріч з однокласниками. 40 років після закінчення десятирічки! Цього дня дороги з Києва, Рівного, Луцька, Маневич вели в Карасин. Офіціозу в школі не було, але це вже не могло нас зупинити. Ми йшли на зустріч зі своєю юністю, шкільною партою, дуже хотілося зустрітися із вчителями.
Прийшли в свій клас, сіли за свої парти. Хтось когось не впізнавав. Обійми були теплими, усмішки щирими. Коли до класу зайшла вчителька математики Наталія Дмитрівна Кульбачинська, ми дружно, хоча і не так спритно, встали із-за парт. «Доброго дня!» На мить здалося, що не було цієї довгої життєвої дороги у 40 років, що зараз пролунає «До дошки піде…»
А потім був урок-спогад, урок-сповідь, урок запитань і відповідей. Згадували, згадували, згадували. І неодмінно хтось відшукав в пам’яті такі подробиці! Щиро раділи успіхам однокласників, гірко краялось серце за невдачі і гіркі сюрпризи долі. Ми однаково раділи за Миколу Савчука - заслуженого працівника культури і Сергія Шишика - батька десяти дітей і діда десяти внуків, Ремінського Володимира – батька дванадцяти дітей, Миколу Мельника - машиніста тепловоза підприємства «Волиньторф». З якою любов’ю останній говорив про свою роботу! Яким щастям сяяли його очі! Дівчата, які досягли немалих успіхів в кар’єрному рості, щасливі від того, що вони мами, бабусі. Є серед нас викладачі і вчителі, сільські голови і керівники на рівні міста, медики і юристи. Але, повірте, не це було головним. З висоти прожитих років у цьому тісному колі спілкування ми ще раз зрозуміли найпростішу істину - головне при всіх посадах лишатися людьми. Нас самих вразила атмосфера нашої зустрічі. Радість від спілкування, тепло в очах, душевна доброта, доброзичливість. Жодного образливого слова. І дискотека у нас була в стилі сімдесятих. Танці у нас були під баян, за що ми вдячні Леоніду Євгеновичу Бубнюку, нашому учителю фізкультури, організатору позакласної роботи. Співали про першу вчительку, про Волинь, про школу. На якусь мить ми стали тими самими юнаками і юнками, що і сорок років тому.
А ще ми довго говорили про своїх учителів. Слова вдячності були у кожному виступі. Нам пощастило - ми мали у своєму житті справжніх наставників, педагогів і сьогодні висловлюємо вам слова своєї глибокої шани і вдячності. Ми кладемо до ваших ніг свою любов, шановні наші наставники Вікторе Денисовичу і Наталіє Дмитрівно Кульбачинські, Леоніде Євгеновичу Бубнюку, Ольго Касянівно Каращук, Романе Марковичу Антончик.
Запізнілі слова каяття сказали на могилі класного керівника Михайла Степановича Шишика, однокласника Григорія Каращука.
Ми не прощалися. Ми говорили один одному: «До нових зустрічей !»
|
