За народними переказами, назва села походить від слів "Чорний низ". Коли після руйнівного нападу татар вцілілі люди дивилися з південної, підвищеної, сторони на місце колишнього поселення, що в пониззі простяглось із заходу на схід, цей краєвид виглядав страшно чорним. Пізніше назва видозмінилася у Чорниж і закріпилась за новим поселенням, котре виросло серед лісів.
Перша відома писемна згадка про Чорниж відноситься до 1569 року. Село протягом кількох віків було власністю багатих вельмож Чарторийських. Населення займалося ткацтвом, теслярством. Бондарі майстерно виготовляли бочки, маслобійки, інше хатнє начиння. Були відомі чорнижці і своїм неперевершеним виготовленням тонких полотен з льону, конопель, вичинкою шкур тварин, пошиттям кожухів. Місцеві будівельники здавна славилися в усій окрузі. Вершиною їх неабияких мистецьких здібностей були побудовані в кінці ХVШ ст. перші дерев'яні церкви.
У сучасному Чорнижі пам'ятають і шанують минуле. Зокрема, в загальноосвітній школі І-ІІІ ст. створено музей історії села, яким завідує вчитель математики Антоніна Оніщук. Серед експозицій найпопулярніша "І пам'ятає світ врятований", яка є найбільшою - налічує 1200 експонатів. Тут не тільки розповідь про село у Велику Вітчизняну війну, а й про тих, хто воював у Афганістані, про тих, хто обрав шлях миротворця.
Дев'ятий рік очолює навчальний заклад Марія Сидорчук, депутат районної ради V і VI скликань.
- Наша школа функціонує як середня з 1977 року, - розповідає Марія Михайлівна. - Шкільна новобудова - це, найперше, заслуга тодішнього директора В'ячеслава Андрійовича Зарічанського. Сьогодні у школі навчається 230 учнів (у 1960 - 1970-их роках їх було до 600), працює 34 педагоги. Саме наша школа дала району у часи незалежності першого заслуженого учителя України Леонілу Синюк.
Крім музею історії села, успішно працює кабінет туризму (зав. Петро Ковальчук), кабінет ткацтва (зав. Антоніна Оніщук), кабінет інформатики (зав. Ніна Німець). До речі, у цьому начальному році ми маємо вісім призерів районних олімпіад з інформатики та інформаційних технологій.
Іскру творчості, натхнення у навчанні передають вихованцям учителі Надія Романець, Галина Кирилюк, Галина Вознюк, Галина Оніщук та інші.
Значна увага приділяється вдосконаленню навчально-матеріальної бази, створенню комфортних умов для навчання школярів.
- Нині у селі проживає 1560 жителів, - долучається до розмови сільський голова Валентина Копитюк. - Окрім середньої школи, діє дитячий садок, лікарська амбулаторія загальної практики сімейної медицини, аптека, відділення зв'язку, приватний млин, працює клуб, чотири приватні магазини, один сільповський.
Щодня сільському голові, яка очолює громаду з 2010 року, доводиться вирішувати безліч проблем. Найперше Валентина Миколаївна зайнялася ремонтом доріг, вуличним освітленням, заміною вікон на енергозберігаючі в адміністративному приміщенні. Зібрали толоку і привели в порядок сільське кладовище, пофарбували його огорожу, окультурили територію навколо обеліска загиблим односельчанам.
- Бажання працювати є, проблем більш, ніж достатньо, все впирається у відсутність коштів, - гірко усміхається Валентина Копитюк. - Ремонт вулиць ми тільки розпочали, так само як і їх освітлення. Терміново треба зайнятися централізованим водопостачанням: гнилі труби, башня в аварійному стані. Чекає заміни покрівля у дитсадку і адмінприміщенні. Зроблено кошторисні документи на сільський стадіон. Є потреба й у новому клубі, бо кімнату з коридором загальною площею у 200 м кв. культурним закладом можна назвати умовно.
Віриться, що всі задуми втіляться в життя. Бо ж славиться село працьовитими людьми, продовжувачами старовинних ремесел, зокрема, бондарства. Відомі далеко за межами району умільці рукотворних виробів із дерева Сергій Кушнір та Євген Оніщук, справу яких продовжують сини.
Раїса Винарська вишиває рушники, картини. У сільську амбулаторію загальної практики сімейної медицини, де певний час працювала, подарувала вишитий портрет Тараса Шевченка.
Любов Калькова уже два роки виконує обов'язки завідуючої амбулаторії.
- Обіцяють нинішнього року прислати нам лікаря, - каже Любов Максимівна. - Роботи дуже багато, люди хворіють, рідко буває ніч без виклику.
Любов Максимівна - фельдшер, родом із Градиська, у Чорниж приїхала 1972 року після закінчення Нововолинського медучилища. Понад 40 літ рятує сельчан, люблять її і старі, й малі.
Значну роль у житті Чорнижа, як і будь-якого села, відіграє церква. Ще 1745 року у селі на кошти парафіян був збудований храм в честь архистратига Михаїла. Духовним оберегом він служив до Першої світової війни, під час якої згорів від попадання снаряда. Лише 12 січня 1991 року було відкрито нині діючу Свято-Михай¬лів¬ську церкву. Її настоятель о. Ростислав проповідує не лише Боже слово, зцілює духовні рани, а й бере активну участь у громадському житті. Приміром, на святкування Дня села у листопаді минулого року (який, до слова, започаткувала у Чорнижі три роки тому Валентина Копитюк) запросив священиків із навколишніх сіл, які мають чудові голоси. І ось у виконанні такого секстету неперевершено прозвучала низка українських пісень.
Є у селі й церква християн віри євангельської п'ятидесятників. Пресвітера Олександра Сокола знають і цінують як майстерного костоправа. Не одного скаліченого він поставив на ноги, повернув радість здорового життя.
Чорниж багатий пам'яттю, багатий історією, багатий жагою до життя. Будуються нові оселі, народжуються діти, бо живе у серцях чорнижців любов, отже, є віра й надія у світле майбутнє.
Про це свідчать зворушливі поетичні рядки випускниці Острозької академії, яка нині працює в столиці, Олесі Сидорчук.
Село моє, чарівне, мальовниче,
Розкинулось серед ланів, дібров.
Поїдем десь - воно до себе кличе,
Щемить душа - і повертає знов,.
Вертаєшся до рідного порога,
До хати білої в вишневому саду.
І стелиться, і стелиться дорога,
І крізь літа іду по ній, іду.
Мій Чорниж рідний, диво-колисанка,
Ти пам'ять серцю, вічна і нова.
Напевно, десь є і гарніші села,
Але для мене кращого нема.
|
