Кажуть, що лелеки поселяються лише на обійстях добрих людей. У селі Криничному їхні гнізда можна побачити майже біля кожної оселі. Це вперше в житті мені вдалось спостерігати таку кількість домівок птахів сонця. У щасливу прикмету вірять і жителі села, яке оповите спогадами та легендами і має глибоке історичне минуле, сягаючи корінням 1545 року. Пізнали мешканці Криничного і гіркоту воєнного лихоліття, коли село спалили під час відступу німецькі війська. Разом з відродженням села воскресала і українська нація. З любові до рідного краю.
Вибираючи населений пункт на карті району, не випадково зупинила свій погляд на невеличкому поселенні, що заховалось у царині лісів. Криничне входить до Четвертнянської сільської ради. Керівник громади тут молодий, перед нещодавно обраною Ольгою Махновець відкривається широкий горизонт для втілення численних планів і задумів, на її плечі лягла відповідальність і за долю оцих 515 мешканців.
Поспішаю на зустріч із селом і його жителями. Дорогою високі сосни вітають кожного, хто добивається з далекої чи близької подорожі. Навколо простягнулись поля, десь далеко трактор виспівує свою звичну пісню, готуючись до весняних робіт. А поруч стоять мертві будівлі, що позалишались від старих ферм та колгоспів...
Врятувати, зберегти те, що зосталось, намагаються самі селяни, віддаючи данину праці на землі, бо лише вона облагороджує людину і робить красивою її серце і душу.
Олександр та Валентина Близнюки - з когорти славних сільських трударів. І своїх чотирьох дітей вони виховали за принципом: «Де порядок та вимогливість, там і діти слухняні та працьовиті». Теплим домівкам сельчани завдячують саме Валентині Михайлівні - голові сільського комітету «Ватра». Доводилось їй і траншеї копати разом з двома синами та чоловіком. Інша справа – вартість палива, але це вже питання до столичних чиновників. Ну а Олександр Іванович, скільки себе пам’ятає, завжди в полі: спочатку працював трактористом на бригаді, пізніше мельником на фермі, а зараз плоди своєї праці пожинає із власного господарства. Разом з дружиною тримають шестеро корів, четверо бичків, двоє коней, четверо свиней, мають 15 га поля, чимало реманенту. Не покладаючи рук, доводиться працювати і взимку, і влітку. Але господар не жаліється, каже, що в цьому його призначення.
- До землі горнувся завжди. Мені судилась хліборобська доля. Нині від колгоспу не лишилося ані сліду. Реформи в сільському виробництві привели до зубожіння. Хотілося б лишень, щоб держава більше дбала про сільських трударів, бо ж потрібно розвивати сільське господарство, а без підтримки – ніяк, - зауважує Олександр Іванович.
Сьогодні Криничне поволі розвивається, стає ошатнішим завдяки зусиллям, умілим рукам та клопіткій праці його мешканців, які вболівають за долю села. За півтисячоліття ця земля виплекала та поставила на захист України не одне покоління справжніх патріотів. Хлопці й зараз боронять східні кордони в зоні АТО. І допоки вони стоять на варті і тримають оборону на передовій, за них моляться вдома матері. Ганна Фурман цілий рік чекала на свого сина із зони АТО. Працювала завідуючою дитячим садочком у Криничному, доки він функціонував, а потім присвятила себе сім’ї: разом з чоловіком виховали двоє дітей, тішаться чотирма внуками. Війна увірвалась у її життя, мов страшний сон.
- Я і раніше у сина запитувала: «Що будеш робити, якщо прийде повістка?», на що він впевнено відповідав: «Знайте одне: я ховатися не буду», - говорить мати. - Маючи досвід служби у прикордонних військах, Віталій потрапив у Перший батальйон територіальної оборони «Волинь», який пізніше увійшов до складу 14 ОМБР. Курс молодого бійця хлопці проходили на Чернігівському, Сумському полігонах. Про те, що відбувалось там, на Сході, син розповідав мало. Заспокоював, що на ІІІ-ій лінії оборони не стріляють, хоча сам знаходився на передовій.
Шахта Полтавська, що поблизу Єнакієвого, Артемівськ, Дебальцеве, Мар’їнка – дороги війни, якими довелось пройти Віталію. Рятували материнські молитви, а ще сили вижити додавало і те, що вдома з нетерпінням на нього очікують шестирічний син Влад та дружина, яка разом з іншими, за підтримки нині вже покійного народного депутата Ігоря Єремеєва, їздила до голови Верховної Ради, аби бійців відправили на ротацію. Хлопці були на першій лінії оборони під Дебальцевим близько 93 днів. Якби не Ігор Миронович, зауважує мати, невідомо як би все склалося. Він неодноразово піднімав питання необхідності ротації Волинського батальйону в адміністрації президента та у парламенті.
Точної дати повернення сина Ганна Володимирівна не знала. Лише сплеснула руками, коли побачила його на порозі, кинулася назустріч, припала до грудей. А він ніжно цілував її у заплакані очі...
Обпалені війною 1941-1945 років літа 89-річної Степаниди Філімончук. І тепер, повертаючись до того часу, згадує бабуся прожите. Її батько загинув на фронті, з мамою господарювали вдвох, оскільки вона була найстаршою в сім’ї. Доводилось і плуга в руках тримати, і у печі хліб пекти. Доля випробовує і на схилі літ: з чотирьох двох діточок вже віддала землі, поховала чоловіка. І біль материнський сльозою тече по її щоці, все нижче згинаючи спину старенькій. Нині проживає з донькою Оленою. Тішать бабусине серденько восьмеро внуків. І мов теплі промені сонечка, для неї обійми правнучки Лізи. Щодня Степанида Полікарпівна зустрічає першокласницю біля воріт, стоїть, вдивляється у далекі горизонти, за якими ховається усе її життя.
Зараз на території сільської ради успішно працюють загальноосвітня школа, ФАП, сільський клуб, підноситься куполами в небо храм Різдва Пресвятої Богородиці. Старожили розповідають, що при визволенні села від німців тут ворожою кулею було вбито не одного бійця. Імена загиблих - на обеліску, що височить у центрі села.
Поряд видніється приміщення сільського клубу, де повноправною господинею є Катерина Ярмолюк. У свої 28 років вона не лише любляча мама для своїх чотирьох малят та турботлива дружина, але й енергійна і сповнена наснаги для праці. Це про неї сказано: «І коня на скаку зупинить, і в палаючу хату ввійде». У клубному фойє відразу у вічі кидається музейний куточок: тут і колиска, виплетена з лози, і стародавні вишиті рушники.
- Працюють у нас і музичні гуртки, - говорить Катерина. – І дітки із задоволенням приходять поспівати українських пісень. Це вже для нас сімейна справа – раніше тут працювала моя мама. Пограти в теніс та відпочити на дискотеці – єдине дозвілля в селі. Тому влаштовуємо родинні свята, заходи, приурочені до державних річниць. Однак хотілося б, щоб влада трішки допомогла нам із фінансуванням, адже приміщення старе, знаходиться в аварійному стані. Власними силами ми не зможемо нічого зробити. Ось і стела полеглим воїнам Великої Вітчизняної війни знаходиться у жалюгідному стані, а це ж наша історія і пам’ять.
Чим більше спілкуєшся з людьми, тим більше дивуєшся, наскільки у кожного різне життя, непроста доля, щоденні проблеми. Для трьох дітлахів, своїх менших братиків і сестричок, Юлія та Станіслав Аршуліки стали батьками й офіційними опікунами після того, як пішли з життя їхні найрідніші люди. Ця, без перебільшення, мужня і сильна сім’я не злякалася жодних труднощів і взялася за виховання дітей.
- Нас у батьків восьмеро, - говорить Юля. – Тепер і я багатодітна мама і щаслива від того, що маю трьох своїх малят – Олександру, Назара та Софію, а троє знаходяться під опікою – Яна, Юра і Діана. Станіслав працює у Луцьку, а з роботою я справляюсь, та й помічники у мене є. Для нас найважливіше, щоб вони гарно навчались, адже знання – це путівка у світ. Хай їхня доля буде щасливою!
Поспішаю і в храм науки. Колектив тут молодий, шістнадцять вчителів докладають максимум зусиль, аби їхні вихованці зросли освіченими, порядними людьми. У школі навчається 41 учень і в зв’язку з реформуванням шкільної освіти стоїть питання про реорганізацію закладу, однак рішення відтерміноване через відсутність шкільних автобусів, адже відстань до інших населених пунктів чималенька.
У шкільному коридорі привертає увагу жовто-блакитний прапор з автографами бійців та побажаннями миру і процвітання Україні. Сергій Мережа, директор Криничненської ЗОШ І-ІІ ст., розповідає про його історію:
- Наша учениця Катерина Швець прийшла навчатись до нас минулоріч. – Вона сама родом з Рівненщини, а тут проживає її бабуся. Дівчинка висловила ідею зібрати кошти для бійців АТО, бо ж і її тато в той час захищав східні рубежі. Гроші ми передали через волонтерів. Приємною несподіванкою для всіх нас був приїзд на випускний Катрусиного тата, який вручив нам український прапор.
А поруч зі знаменом на білій стіні - світлини хлопців-героїв, що зі зброєю в руках бережуть наш спокій. Погляд зупиняється на Юрію Ковальову, про долю якого нічого не відомо. Дивлюсь на це світле обличчя, ледь стримуючи сльози, і так хочеться вірити в диво...
Стоїть село за лісом, мов за невидимою стіною. Сонце поволі ховається за небокраєм. Вечір опускає свої чорні вії. А вранці знову перші промені розбудять землю своїм дотиком.
І кожен мешканець Криничного вірить, що новий день подарує надію, що відродження відбувається саме зараз. У цю хвилину. У цьому селі і в нашій Україні.
|
