Наступає вечір, сонечко сідає,
А мати синочка все ще виглядає.
Може, він подзвонить, може, приїздить,
Адже її серце повсякчас болить.
Бо її дитина в Донбаськім краю
Мусить нести службу солдатськую,
І не завжди має що їсти і пить,
Та ще клятий ворог щоночі бомбить.
Чом якийсь там Путін командує світом,
Чи ж немає кому його зупинити?
- Доки будуть наші сини помирати,
Через що й за віщо? – запитує мати. -
Тож прошу я людство зі сну пробудитись
І у супостата покори добитись.
Хай він своє військо забере до себе,
А сам в петлю влізе, йому жить не треба.
Хай на нього зійде від Господа кара,
Щоб сонця не бачив, а лиш чорну хмару.
Щоб плакав він ридьма, так, як плаче мати,
У котрої син більш не прийде до хати.
Господи Всевишній зглянься на Вкраїну,
Не дай дітям нашим в ці часи загинуть.
Молимось Тобі ми днями і ночами,
Не розділяй сім’ї й матерів з синами.
|
