Стояв гарячий місяць липень, маківка літа, час, що ділить літо навпіл. Саме в той час тяжко захворів мій батько. Рано-вранці вирушили з кошиком по гриби, (тоді дуже росли лисички), його на власному подвір’ї розбив інсульт. Батько, очевидно, й сам добре не усвідомлював, що з ним сталося, бо боязно дивився в небо, щось хотів сказати, і безпорадно пробував підвестися із землі. Баба Ярина, його друга жінка, здійняла галас, побачивши, в якому він стані. Прибігли на крик сусіди, занесли батька в хату. Ввечері вона подзвонила мені в Красноволю і, плачучи, сказала, щоб я негайно приїжджав в Нову Руду, бо з батьком трапилася біда. - Батька спаралізувало, - це все, що я зміг розібрати із бабиної мови. На другий день, вранці я із своїми синами, а їх у мене було четверо, був біля постелі батька. Він лежав у хаті, на ліжку, такий нещасний і безпорадний, так жалібно дивився на нас, що я не міг стримати сліз. Не вірилося, що такого міцного, як дуб, чоловіка, могла так легко звалити якась хвороба. Він стогнав і майже нічого не їв. Паралізована була в нього права сторона, а ліва рука й нога в нього були дієздатні. - Може б ти, Борисе, поїв хоч трохи. Чого б ти хотів поїсти, я тобі зварю, - запитала баба Ярина. Батько розплющив очі, помацав пальцем Ярину і прошепотів, хоч і невиразно, але вона зрозуміла. - Я…я… по-поїв-би ва-ва-ре-ників з чор-ни-ця-ми. З чор-ни-цями… - Вареників з чорницями? Так? – перепитала баба Ярина. Батько ствердно кивнув головою. - А як же я тобі зварю вареників з чорницями, коли цього літа вони зовсім не вродили? Де я тих чорниць дістану? Ой Боженьку, ото загадав задачу! – бідкалася баба. Того літа справді не було в лісі чорниць, вони всі вимерзли (старожили пам’ятають те неврожайне літо 99-го). Мої хлопці почули ту мову збентеженої жінки, і сказали: - Тату, а давай ми підемо в ліс і пошукаємо тих чорниць для діда! - Ви ж чули, що казала баба. Чорниці в цьому році не вродили. Вони всі повимерзали. - Та невже ми не зможемо назбирати вп’ятьох якусь нещасну банку чорниць для діда? – сказав Славко, самий жвавий і ініціативний із моїх чотирьох синів. - А й справді, - вирішив я, - не може ж такого бути, щоб обійшовши весь ліс, ми не набрали чорниць. Можна і по одній ягодині назбирати. І ось ми, взявши кожний по півлітровій банці і відро, прошкуємо лісом. Заходимо на ті ягідники, де традиційно ростуть чорниці, обдивляємось кожний кущ, кожну порослу, ягід як корова язиком злизала. Нема, хоч плач. - Нічого, каже Альоша, - підемо в сторону Лишнівки, а потім до Пехової гори – там точно назбираємо. – І починав наспівувати веселу пісеньку. - Замовкни! Радіє він, розмріявся! Дід он таких хворий, а він горло дере! Попробуй назбирати, тих чорниць, як їх нема! – сказав Боря, найстарший син. Альоша відразу замовк, присоромлений за свою недоречну пісню. Але скільки ми не блукали по лісу, скільки не нишпорили по чагарниках і хащах – чорниць ніде не було. Побували ми і біля Лишнівки. І біля Городка, добралися майже до Карасина – нема чорниць хоч плач. Всі добре потомилися, хотілося їсти, особливо пити, бо сонце таки добряче припікало. Та саме неприємне було те, що ми заблукали. Доріг у лісі, стежок – сотні, ми не знали якою з них йти, пішли навмання. Йшли якоюсь дорогою досить довго, поки побачили сільські хати, що починалися відразу за узліссям. Це був Градиськ. Тільки ми зайшли в село з протилежного від Нової Руди боку. Ми буквально валилися з ніг від спраги, голоду і втоми. Підійшли до першої хати. На призьбі сиділа стара жінка. Ми попросили напитися води і водночас розповіли бабусі про свої лісові поневіряння. - То ви шукали чорниць, дітоньки? А їх у цьому році немає. Хворий діді вареників з чорницями захотів? Ой які ви славні онуки! Знаєте що? Я вам дам чорниць. У мене є торішні, законсервовані в банці, вони, як свіжі. Хай ваша баба відкриє їх і зварить діду вареників. А ви не кажіть, що я дала, а кажіть діду, що самі назбирали. Отак і зробимо. Бабуся пішла в хату і незабаром винесла літрову банку чорниць, а нам ще й дала по пирогу. - Візьміть для вашого діда, хай поправляється, а це вам пироги, трошки підкріпіться, ви ж, певно, голодні. Ми щиро подякували бабусі і з веселим настроєм пішли додому. Коли зайшли в рідну хату, баба Ярина сплеснула руками: - Бог створив людям свято, а чорт роботу. Де це вешталися цілий день? Набрали хоч склянку чорниць? Ми розповіли про свої поневіряння в лісах, про добру жінку з Градиська і урочисто поставили літрову банку на стіл. - А все-таки добрих людей більше на світі, ніж поганих, - сказала баба Ярина. – Зараз буду замішувати тісто і варити вареники. А як хоч звати ту жінку, що дала вам чорниці? Ми перезирнулися і знизали плечима. Її ім’я навіть забули запитати. Але це не так важливо, що ми ніколи не забудемо її, пам’ятатимемо її добре серце і високу душу. І якщо вона ще жива, хай Бог пошле їй здоров’я і многії літа! Баба Ярина наварила вареників і поставила цілу миску біля діда. Але він тих вареників уже не скуштував, не мав сили. На другий день, теплого, сонячного ранку, батько помер. Біля нього, на табуретці, так і стояла непочата миска вареників з чорницями від доброї жінки з Градиська. Здавалося, він зараз встане, посміхнеться, задоволено потре руки і скаже: «Спасибі вам, хлопці, але сідайте і ви їсти разом зі мною, бо я сам такої миски не подужаю…»
|