Світлій пам’яті воїна-«афганця» Адама Семеновича Близнюка присвячую
Стояв спекотний липневий день. Небо було чисте, без жодної хмаринки, високе, голубе, бездонне.
Юрко їхав по сільській вулиці велосипедом до Андрія Івановича, який важко хворів, щоб провідати його. По дорозі зайшов у магазин, купив коробку шоколадних цукерок. Хотів купити ще маленьку пляшечку коньяку, але згадав, що Андрій Іванович взагалі в останні роки не пив спиртного, то й навіщо йому це зараз, тим більше хворому…
Юрко знав, що якраз в цей день, першого липня, у Андрія Івановича день народження, тому вирішив привітати його, а заодно, як він думав, підтримати морально.
Заїхавши в двір широкого обійстя, Юрко поставив велосипед під розлогим волоським горіхом, у затінку, подалі від палючих променів сонця. Андрій Іванович щойно побудував новий добротний будинок, покритий цинковою бляхою, в якому мешкав із дружиною і двома синами.
Двері відчинила господиня, гарна, статна жінка із карими сумними очима.
- Я до Андрія Івановича, - сказав Юрко. – Можна?
- Заходь. Він – там…, - сказала і відразу ж залилася сльозами.
Юрко легенько постукав у бічні двері. Ніхто не відповідав.
- Заходь, заходь, він погано чує… а, може й дрімає, але не спить. Він тепер вже без уколів не засинає.
Увійшовши в зашторену, напівтемну кімнату, хлопець роззирнувся навкруги і побачив на широкому ліжку Андрія Івановича. Боже, що з ним сталося?! Обличчя смертельно бліде, схудле, під очима, що глибоко запали, чорні мішки, тіло важке.
Хворий лежав горілиць із широко розплющеними очима і дивився в стелю.
- Добрий день, Андрію Івановичу! Як себе почуваєте? – запитав Юрко, надаючи своєму голосу бадьорості, хоча знав, що хворий вже не почувається, а готується до чогось невідомого і вищого.
Андрій Іванович глибоко зітхнув, ковзнув блукаючим поглядом по фігурі Юрка. На його лиці з’явилася страждальна, вимучена посмішка.
- А-а-а, Юрко. Проходь, присядь ось. Я, на жаль, не можу встати. Сам бачиш, який я. Пробач...
Юрко бачив, що Андрію Івановичу важко говорити, він дуже ослаб, задихався, на лобі виступили краплі поту.
- Я прийшов поздоровити вас, Андрію Івановичу, з днем народження, і ось приніс подарунок, - Юрко поклав на столик, на якому розмістилась ціла аптека, коробку цукерок. – Візьміть.
- Спасибі тобі, але це зайве. Я вже не можу нічого їсти. Я в далеку дорогу зібрався. От кажуть, що перед смертю людина переглядає все своє життя, як в калейдоскопі чи в кіно. Я теж своє прокручую. І знаєш, що найбільше запам’яталося? Що лягло намертво в пам’яті?
- Що? – стишеним голосом запитав Юрко.
- Моє дитинство, мати і Афган. Я де тільки не був і не працював. Головою сільської ради десять років, слюсарем на заводі, шофером, вчителював, так як ти, військовим. Все з голови вилетіло, а Афганістан, як зарубка на серці, як рана, що постійно кровоточить, знаєш, на все життя. Таке не забувається…
Андрій Іванович зробив паузу, віддихався, облизав пересохлі губи, і продовжував.
- Ти знаєш, що таке Афган? Що таке взагалі війна? Ти думаєш – романтика? Чотра з два! Там романтикою навіть не пахне! Там смердить кров’ю, ранами, трупами, «чорними тюльпанами»! Там така влітку спека, так хочеться пити, що за пляшку простої, холодної води, здається, життя віддав би! Але наші хлопці там бились, воювали і вмирали, як справжні герої! Бились до останнього патрона! А потім, після тої нікому непотрібної війни їм деякі чиновники казали: «А я вас туди не посилав!» Обидно й боляче за хлопців! Знаєш, кому завжди легко живеться на світі? Тим, у кого совісті нема, бо їх ніщо ніколи не мучить, - Андрій Іванович надовго замовчав, а потім посміхнувся: - А найбільше нас гріли листи від рідних, з Батьківщини. У нас там один сержант, до речі, мій земляк, пісню написав, до цього часу памятаю:
Здрастуй, сину! Це я – твоя мати!
Вже багато не сплю я ночей,
Хочу в долі я щиро прохати,
Щоб до тебе дійшов лист оцей.
Хай тебе не торкаються рани,
Хай осколок не вдарить лихий,
Повертайся, мій сину, з Афгану,
Повертайся, мій сину, живий!
В нас так гарно сади розцвітають,
Чути подих навкруг весняний,
Повертайся, мій сину, з Афгану,
Повертайся, мій сину, живий!
Бережись ворогів, любий сину,
На чужинській, афганській землі,
Бо чекає тебе, Україна,
Бо чекають тут вас матері!
- Справді, гарна пісня, задушевна, - сказав Юрко.
Андрій Іванович, важко дихаючи, певно, від хвилювання продовжував:
- Там, як і скрізь, всякі були. Були й начальники на копійку, а форсу та переляку могли на цілу гривню нагнати. Але, в основному, були хороші, порядні люди. Знаєш, порядна людина і померти мусить достойно, по-людськи. Ти думаєш я не знав, що в мене рак?! Знав. Сім років хворію. Стає погано, поїду в Луцьк, в онкодиспансер, прийму курс хіміотерапії – і знову йду на роботу. Тієї хіміотерапії на місяць вистачало. Це я ще, дякувати Богу, рятувався тим, що брат у мене в Америці, гроші висилав на лікування, а так давно б уже і кості погнили. Але на роботу я ходив кожний день. Життя – це теж своєрідне поле бою, в якому перемагає найсильніший. І тут потрібно битися із всякою наволоччю – до останнього патрона!
Ввійшла дружина Андрія Івановича, якось так тихо, непомітно, що Юрко навіть не почув.
- Тобі пора. Андрій Іванович дуже стомився.
Юрко підвівся, щоб іти, але хворий порухом руки зупинив його.
- Ще скажу на прощання. Колись я дуже боявся смерті. Страшенно боявся, просто панічно. Афганістан мене навчив не тільки не боятися її, а й зневажати. Запитайте будь-якого воїна-інтернаціоналіста і він скаже те саме. А чого її боятися? Нехай вона нас боїться! Адже недаремно Ісус Христос смертю смерть поборов і нам всім життя дарував!
Юрко зрозумів, що бачить цю мужню, благородну, світлу людину, такої високої душі і полум’яного серця, останній раз.
Коли хлопець вийшов на вулицю, небо нахмурилося чорними хмарами, почав накрапати дощ, який через кілька хвилин перетворився на справжню зливу. «Навіть природа оплакує свого сина, кращого із кращих…», - подумав Юрко.
Через два дні Андрій Іванович помер. Він лежав у домовині з усмішкою, що застигла на воскових устах. Від нього струменіло небесним спокоєм, а сам він ніби хотів сказати:
- Так, дорогі мої, до останнього патрона я бився зі смертю – і переміг її! А тому – не плачте…
|
