Спливає час… Історія вже інша,
І ніби перевернуто життя.
Мого народу важчає все ноша.
Чи хрест такий? Чи буде каяття?
Пророчили, що брат на брата,
Чи син на батька піде, може, навпаки,
Не вірилось, що будем воювати,
Як бачимо – доводиться таки.
Війна всередині і ззовні,
Хоча війною ніби й не назвеш,
Брехнею наші мізки повні,
Огидно, що немає цьому меж.
Щодень доводиться переживати,
Шукати правду, заперечувать брехні.
Героям вдомовинах шану віддавати
І, плачучи, кричати: «Ні – війні!»
Не думали, що буде боляче від того,
Коли неправду душу обпіка.
Знов ллється кров народу мого.
Невже то доленька в його така?
За що, народе мій, такі страждання?
За що так гнемось, перед ким?
А може, біль цей – то межа остання,
Спасіння? Та як змиритись з цим?!
А ми ж за волю, мир і спокій,
За те, щоб не гнітили нас, ми не раби!
Щоб не велися між народом склоки,
За правду ми прийдешньої доби.
Ми, українці, вміємо терпіти.
Надіємось на Бога, з нами Він,
І з нами правда. Нас не подолати!
Не за горами перемоги дзвін!
|
