Вдяглася в чорний колір Україна,
Тривожно дзвони в кожній церкві б’ють.
Там батько й мати проводжають сина
В його останню віковічну путь…
Цей син був з Луцька, той – з Кіровограду,
Оцей – з Полтави, з Харкова – отой.
Цей відійшов ледь-ледь за барикади,
Того знайшли під спаленим авто…
Ворожа куля била просто в груди,
А око дула ще шукало ціль.
І вже фатальним пострілом іуди
Біда летить в домівку Чернівців.
І мчиться траур у Тернопіль, в Київ,
В Донецьк, в Житомир, в Вінницю, у Львів…
Вовчицею у хаті мати виє
Й волосся рве на сивій голові.
Хто її втішить, як її дитина
Лежить в труні, холодна і німа?!
Прощально батько тулиться до сина…
Навік їх сонце проковтнула тьма…
Де ти, Йванку, Юрчику, Миколко???
Олежику, Максимку, де ж це ти???
В червоних маках вся твоя футболка,
До ран страшних приклеїлись бинти…
Не плачте мамо. Син пішов до раю.
Не він бандит – він не хотів війни.
Чоло схололе мати обіймає…
Не плачте, мамо. Він прийде… У сни…
Лежать сини. Спокійні і величні.
Нема нікому звідти вороття.
Небесну Сотню вже зустріла Вічність…
Та як любили всі вони життя!
За це життя вони пішли до бою,
А їх від нього відділила мить…
Блищить стежина на щоці від болю.
Пече чужим… А як своїм болить!..
І хто тепер, коли в землі ця Сотня,
Відповідати буде за усе?!
О Господи, що ж робиться сьогодні?!
Які нам біди доля ще несе?!
Лежать сини й синочки України,
Залишивши у чорній хустці вдів.
Заупокійно молиться родина,
В печалі серце рветься у батьків…
І тихо плачуть біля тата діти –
Не встань, наш рідний, посміхнись до нас!..
Та чорний ворон кружиться над світом –
Забрала тата вашого війна…
А серед тих, що вже тепер не з нами,
Також є діти – їм по двадцять літ…
До ран синівських припадає мама –
Чом ангел твій не поспішив услід?!
Чом Бог не дав тобою навтішатись,
А смерть послав замість онуків в дім?!
Чому тепер ти не спішиш до хати,
Куди ж ти йдеш у віці молодім?!
Ти не подзвониш більше, не озвешся
І не пригорнеш, синку мій, мене…
А все здається – зараз посміхнешся,
І мить оця, як страшний сон, мине…
Та не мине. Бо зроблена робота,
Й для кровопивці син чужий – ніхто.
Він гнів людський назвав переворотом
І на Майдан пустив війни каток.
А цей каток – і по життях, й по долях,
А кулі ці – у скроні, в серце, в пах.
Й пішли у Вічність мудрі… ясночолі…
Розумні… щирі… молоді… в літах…
Лежать Герої. Є тут син Росії,
Є білорус, вірмен, є грузин.
Відспівується спільна літургія,
Бо кожний з них – то України син.
Спасибі вам, хто так хотів пожити
В новій державі, вільній від царів!
Вам – вічна пам'ять і геройський титул…
А в небі засвітилось по зорі…
Не помчитеся більше ви на Київ,
Не вклонитесь до рідної землі…
І лиш сльозина ваші душі вмиє,
Як закурличуть в небі журавлі…
Уже весна відкрила очі сині,
Співає пісню про життя пташа.
Гордиться серце: «Слава Україні!»…
«Героям слава…» - журиться душа…
|
