Гумореска
Лежу на лiкарняному лiжку, роздумую: пiдпишуть чи не пiдпишуть менi лiкарi
документи на дозвiл носiння зброї? Я ж усiх трьох лiкарiв в однiй палатi
зiбрав. I навiщо менi потрiбна була кумова рушниця? Хай би вiн побив її десь
на вовковi чи на лисицi. А то причепився до мене: "Купи, куме, рушницю, бо я
вже старий, слiпий, який з мене мисливець -- не тiльки зайця, лося за три
метри не бачу. Шкода, щоб рушниця без справи лежала, купи, куме, щоб вона не
пропала".
Я що думав? Кумовi грошi заплачу -- рушниця моя, на полюваннi настрiляю дичини
досхочу. Та кум всi мисливськi правила знає i мене в мiлiцiю посилає, там
мають дозвiл на зброю дати, а так кум не має права рушницi продавати. А з
мiлiцiї спочатку в банк, потiм на обстеження в полiклiнiку посилають -- щоб
лiкарi папiрець пiдписали, менi дозвiл на кумову рушницю дали.
До нарколога дверi вiдчинаю, кабiнету не видно, бо лiкар своєю "фягурою" вiкно
закриває. Цей полiкує не тiльки тих, хто "бiлочку" ловить чи "рогатого бобра",
а й бiлого ведмедя тягне за хвоста. Такого витязя пiвлiтрою не пiдкупити,
мусив ще в магазин збiгати, дещо прихопити. Лiкар пiдозрiло на мене подивився
i запросив пiсля обiду прийти: вiн подивиться -- чи я за день не напився.
Невропатолог якимсь нервовим менi здався: я ще до нього не дiйшов, вiн вже за
молоточок взявся. Посадив мене навпроти себе i давай молоточком мене стукати
по ногах та по ребрах. Потiм тим молоточком розмахував перед носом та очима:
влiво-вправо, чи я дивитися встигаю, коли буде бiгти в лiсi дичина. Хотiв менi
уже документ пiдписати, але вирiшив ще одну вправу додати: витягнути вперед
руки, очi закрити i дiстати правою ногою лiву руку.
Чи лiкар дуже близько стояв, чи висоту моїх нiг не розрахував, я ж iз
закритими очима як ногою розмахнувся, ще й руки не дiстав, ще й очей не
вiдкрив, як почув лiкаря зойки i крик. Очi вiдкриваю. О, Боже! Це ж я
невропатологу щелепу i носа розбив. Нещасний на кушетку присiв. Медсестра до
дверей мене штовхнула: "Вам до психiатра потрiбно. Розмахалися тут своїми
вiтряками, нашого лiкаря травмували". Чи винен я, що у мене такi довгi ноги i
через них лiкар опинився на пiдлозi?
Поки швидка цього лiкаря забирала, менi дверi медсестра психiатра уже
вiдчиняла. А лiкар справжнiй псих: постiйно посмiхається, обережненько так до мене звертається: "Де у вас праве око, а
лiва нога, чи тривожить вас виразка яка?" Коли ж я йому вiдповiв, що виразку
свою (кiлограмiв сто) я дома бiля плити лишив (я ж мав на увазi свою дружину,
що, як виразка та, гризе мене без упину), лiкар сказав, що у мене, мабуть, не
все гаразд з головою i попросив мене стати до нього спиною. Потiм ззаду своїми
руками мою шию схопив, вправо-влiво повернув, я подумав, що менi уже голову
скрутив. Але ще стерпiв. Коли ж вiн, цей псих, захотiв мене ззаду на стiлець
посадити, мiж ребра чимось штрикнув, я не змiг вже стерпiти. I тут я згадав,
що, як служив десантником, прийоми самбо добре знав. Я, як вперед нахилився,
лiкаря через себе кинув i сам на пiдлозi опинився. Виявилося: лiкарi вiйськову
кафедру в iнститутi мали i прийоми самооборони теж вивчали. Самi з пiдлоги
ми вже пiднятися не змогли, в однiй швидкiй нас у лiкарню вiдвезли.
У мене зламана лiва рука i на потилицi якась рана, а в психiатра -- права рука
i щока рвана. В цiй палатi лежав уже iз забинтованою головою невропатолог. Нам
теж голови i руки забинтували, i ми на мумiї схожi стали.
Лежав я i шкодував, що жоден iз лiкарiв менi документа не пiдписав. I до
нарколога уже пiсля обiду не зайду. Але до вечора, як на бiду, привезли i його
в нашу палату. Видно, не я один був у нього на прийомi, були ще i його
знайомi, бо голуб сизенький так набрався, що до кожної медсестри в полiклiнiцi
чiплявся: "Ах ти, перепiлочко моя бiла, може, б ти зi мною в рай полетiла?" Сам
на ногах уже не стояв i на сходах головою вниз впав. Мусили його зв`язати,
забинтувати i в хiрургiю вiдправляти.
На третiй день менi першому зняли пов`язку з голови. Лежу i думаю: навiщо менi
та кумова рушниця? Хто менi пiдпише дозвiл на неї? Добре, якщо мене випишуть
ранiше, як їм пов`язки з голови знiмуть. А якщо вони мене побачать? Страшно й
подумати, що зi мною буде. А може, й нiчого не буде. Може, вони мене й не
пам`ятають. Може, поки в них голови забинтованi i вони нiчого не бачать, я
документ сюди принесу i їх гарненько попрошу, щоб той папiрець пiдписали, поки
вони мене ще не впiзнали.
Сам не знаю, що менi робити: носити зброю чи не носити? Чи з лiкарнi тихенько
втiкати, щоб не прийшли за мною до хати. А то як допишуть менi використання
невдалого прийому -- не скоро повернувся додому. А тут, як на зло, кум
дзвонить, питає, чи скоро я рушницю у нього купляю. Що менi робити, сам не
знаю. Мабуть, купляю!
|
