Новела
Її звали Фрося. Симпатична жіночка, років під сорок, не скажеш щоб писана красуня, але дуже мила і приємна. Про таких чоловіки кажуть: «Вона не красуня, але до біса зваблива». Фрося була середнього зросту, чорнява, з веселими карими очима, з невеличким кирпатеньким носиком, з білим, випещеними ручками, із стрункими ногами. Компанійська, балакуча, жартівлива, за словом ніколи в кишеню не полізе.
Та при всій своїй чарівності Фрося не володіла великими розумовими здібностями, як кажуть, не було в неї доброго царя в голові. Вчилася Фрося в школі, так собі, наука якось обходила її боком, не торкаючись ні розуму, ні серця. Та й не було кому її виховувати і наставляти на путь істинний. Батька вона не знала, бо він пішов від матері, коли їй було всього два роки від народження, а мати поїхала на заробітки в Польщу, та десь там і пропала. Жила Фрося у бабусі Марини, яка теж залишилась рано вдовою. Ще зі школи мріяла, як і всі дівчата її віку, про гарного принца з голубими очима, високого, статного, розумного, який приїде колись до неї на білому коні, полюбить її і забере в свій розкішний палац.
Та ніякий принц до Фросі чомусь не їхав і нікуди її не забирав. Проте вона умудрилася «закінчити два вузи», (як вона сама казала, «Вийти ужасно заміж») і від кожного шлюбу мала по дитині – хлопчика та дівчинку. Дітей своїх вона привела до бабусі Марини із Луцька в село, повністю здала під її опіку, а сама почала жити «для себе», вдарившись в гульки.
Фрося зрідка нарікала на свою лиху долю й звинувачувала усіх людей на світі за те, що природа, ця велика сліпа мати, - нечесна, люта жорстока і несправедлива до неї. Звинувачувала всіх, окрім себе. Вона бачила силу свого тіла, бо завжди викликала у хлопців і чоловіків велику й жагучу пристрасть.
Роки йшли, Фрося старіла. Старіла у щоденних дріб’язкових клопотах, у одноманітних і банальних зв’язках із чоловіками (часто із жонатими), які витравлюють душу і спустошують серце.
- І як ти їх вибираєш, де ти їх знаходиш? – питали близькі подруги, більше із цікавості, ніж із заздрощів.
- Це вони мене, ті мужики, вибирають! З ким попало я не зв’язуюсь! У мене солідні, не бідні партнери. Подзвонять по мобілці, я вийду, а вже машина чекає. А там – і випивон, і хавка, і музон. Знаєте, більшість мужиків – бабники. Дурні вони всі, їм здається, що коханка завжди солодша за жінку.
Але немає нічого таємного, що б з часом не стало явним. Як шила в мішку не ховай, а воно все одно наверх вилізе, особливо у селі. Село живе плітками, плітки для пересічного обивателя – найбільша радість, і розрада.
Догулялась до того Фрося, що старші жінки почали вслід плювати, чоловіки за пляшку вина пропонували «розслабитись» в лісі, а молоді хлопці, як правило, добряче підпивши, побачивши її, гукали: «Фросино! Підем на сіно! Фросиця – молодиця, підем під копицю!»
Часто ночами вона лежала самотньо в ліжку і плакала. Сама собі була схожа на келих шампанського, де вже немає нічого, крім шумовиння.
- Ну чому я така нещасна?! Чому мене ніхто не любить по-справжньому, невже я гірша за інших? Тільки Бог може врятувати мене від загибелі, - думала Фрося і вирішила піти до церкви.
Була неділя. День видався чудовий, погожий. Пишався золотом та блакиттю липень, спека немов дощем спадала з неба. До церкви йшли люди, гарно, по-святковому одягнені. Наче квітки в квітнику, цвіли розмаїтими барвами жіночі вбрання. Фрося ступила на паперть церкви і тричі перехрестилась. Увійшла в церкву і стала непомітно в самому куточку. Люди молилися, сумно і хвилююче співав церковний хор. «Христос Воскрес із мертвих, смертію смерть поправ», - лилося навкруги і піднімалося до самого куполу храму.
Фросі пригадався той день, коли вона, ще зовсім маленька, була в церкві зі своєю бабусею Мариною, на Паску, в гарненькому, білосніжному платтячку – і вона заплакала. Спочатку плакала тихенько, потім почала задихатись від ридання, від шаленого биття серця і заплакала вголос. Люди почали озиратися на неї, деякі неприязно коситися, але вона не звертала на них уваги. Молилася, витягла з кишені носову хустинку, витирала нею очі, навіть кусала її, щоб не кричати.
«Бог тут, серед нас, - подумала Фрося, - він явився для всіх і для мене. Він почув мою молитву і мої страждання і простив мої гріхи, як батько прощає все своїй дитині».
Вона й далі продовжувала палко молитися. Молилася, не знаходячи потрібних слів, в якомусь нестримному пориві до небес. Гаряче шептала те, що було відоме тільки її зболеній душі. Коли вийшла із церкви, то була в такому стані, що ледве трималася на ногах.
Прийшовши додому, відразу впала на ліжко і проспала до самого вечора. Коли прокинулася, їй стало душно і вона вирішила прогулятися. Вийшла надвір. Вечір потихеньку переходив у ніч, спекотну, насичену приємним запахом навколишніх садів. Фрося вже не відчувала більше страждання скоріше якесь полегшення, що наростало від цих теплих ароматів, які хвилями розтікалися серед ночі. Вона знову почала плакати. Плакала довго. Коли виплакалася, відчула дивовижне полегшення від нежданого спокою.
Повертаючись додому, побачила на дорозі залізну, кимось загублену кінську підкову, яка виблискувала сріблом під місячним сяйвом. «Занесу її до хати, - подумала Фрося, - підкова, кажуть, приносить щастя. Може, вона принесе щастя і мені…».
|
