Я не пані, не панянка, проста жінка-приліснянка,
пенсіонерка я недужа, до Євромайдану не байдужа,
бо шестеро дітей я маю, як дальше жити їм, не знаю.
Хоч на карті ми в Європі, а живем як у болоті,
Де порядок і законність, де наші дороги?
Де не глянеш, де не ступиш – поламаєш ноги.
Розвалили все, побили, що батьки наші зробили,
Що змогли – усе забрали, те знищили, те покрали,
кажуть, що приватизували – так усе грамотно назвали!
А на верхах сидить братія, що кричить: в нас демократія!
А яка вона в нас тут? Там ґвалтують, а там б’ють,
людям жити не дають, кинуть пенсію тисячу – півтори,
і як хочеш - так живи.
А багачам все мало, мало, їдять ікру – не хочуть сала,
у них вілли на Канарах і палаци на Маямі,
а народ сидить на нарах, або просто в ямі.
А у наших депутатів статків є дуже багато,
вже не знають, де подіти, і не плачуть у них діти.
Народ наш сильний і великий, але ним править
князь безликий, ним керують, а він править:
«Мы думаем, мы решаем!»
Та для себе усе рішають, а ми маєм те, що маєм.
То ж пора, пора народу вибороти нашу свободу,
взяти віники й лопати і всю нечисть вимітати,
вимести з своєї хати, а тоді й про інше дбати.
Щоб скрізь звучала рідна мова і наше миле рідне слово,
Хай буде друг, колега, брат, а не браток, пахан, братан,
Хай нами править хтось з народу,
Не треба нам, щоб правив пан!
с. Прилісне.
Р.S Писала пенсіонерка неграмотна і в політиці «несвідома», а тому й хочу лишитися для всіх невідома.
|
