Вже вісімдесят старому діду,
Зовсім лиса стала голова.
Сили в нього – не лишилось сліду,
І лице пожовкло, мов трава.
Він сидить і спить зимою в кухні,
Гріється за грубкою в кутку,
І коли невістка каже: «Трутень»,
Змахує з очей сльозу гірку.
Пенсію у нього забирають:
Гроші ті старому – для чого?!
Є що їсти, лахів повно маєш,
Тож чекай в теплі кінця свого.
Але діду їжі й лахів мало,
Хочеться й душевного тепла,
Хочеться, щоб серце заспівало,
Щоб душа, мов квітка, розцвіла.
Кожний день він згадує дружину,
Що прожив із нею стільки літ.
Як згада кохану половину,
То в кутку й заплаче старий дід.
Є у нього в будці ще собака,
Теж такий старий, як він оце.
Як побачить діда – радо гавка,
Лиже йому руки і лице.
Правнуків, окрім дітей, він має –
Дівчинку Діанку і Павла.
Дід за ними просто умліває,
З ними серце й душу зігріва.
Всадить на коліна їх – радіє,
І, здається, посвітлішав світ.
Це – найбільша втіха і надія,
І такий щасливий з ними дід!
|
