Ліричний етюд, або трошки поліської філософії
Все літо я майже нічого не писав. Не тому, що не хотілося, чи не було часу - і хотілося, і час був (особливо вечорами), а тому, що робив це свідомо. Деколи треба й помовчати. Помовчати, щоб відпочив мозок, язик, а ще вляглися всілякі пристрасті і емоції.
Вирішив я ціле літо провести в обнімку з природою. Подумалося: для чого мені якісь курорти, коли в мене курорт під носом, кожний день ходитиму в ліс по ягоди. Дехто вважає, що збирання ягід – суто жіноча і дитяча справа. А я вам кажу, що збирати ягоди, так само, як і гриби, сильна стать може не гірше слабкої. Я вирішив поставити над собою експеримент – перетворити процес збирання ягід не в якесь вимушене страждання, а в радість, відпочинок.
Міркував так. Якщо наші українські жінки і дівчата їдуть у Польщу і збирають цілий місяць під палючим сонцем полуницю, чи рвуть з яблунь яблука, не розгинаючись від зорі до зорі, то чому не витримаю я, в молодості загартований морський десантник.
Сказано-зроблено. З самого ранку, коли сходило сонце і починало розсівати через своє золоте сито тепле, ласкаве проміння, я сідав на велосипед, і прямував у ліс, який знаходиться відразу за селом. Ззаду біг вірний Лахман, який супроводжував мене ціле літо. У лісі він вкладався біля велосипеда і оберігав його до самого вечора.
З собою я брав невеликий стільчик, на якому періодично відпочивав, бо докучав старий радикуліт та ще остеохондроз.
- Тьох-тьох-тьох, фіть-фіть-фіть! – виспівує радісно навкруги птаство, щебече, заливається, перегукується в різних тонах і тональностях. Тут тобі і хори пташині, і неперевершені солоспіви. Виспівує птаство на різні голоси, радіє теплому літечку, сонцю, славить життя. Порою мені здається, що люди повинні вчитися співати у пташок. Недарма гарних співаків порівнюють із соловейком чи жайворонком, а поганих – із вороною, яка тільки і може викрикувати своє кар-кар!
Бджоли перелітають з квітки на квітку (особливо багато їх у вересі) і дикі джмелі гудуть, мов паровоз, кружляють оси. А ось якийсь бджоляр запхав свого вулика-колодку на самий верх розлогої, гіллястої сосни, де рояться бджоли і збирають цілющий, лісовий мед із різнотрав’я. Переповнююсь повагою до цього розумного пасічника! От молодець!
А скільки літає всяких метеликів, жуків, комах (особливо допікають мухи, комарі, мошка, всілякі сліпні й оводи). Он величезний мурашник, біля нього чудові чорниці, тут збирай сміло, немає ніякої зарази – ні гадюк, ні вужів, бо мурахи не дадуть їм тут гостювати. До речі, за все літо я не бачив жодної гадюки, так що не вірте брехунам, які кажуть що їх так багато, і сміло ходіть у ліс!
Господи, вбережи нас від брехунів і брехух, від пліткарів, ханж і лицемірів, від поганих і нещирих людей! А головне – вбережи нас від тусклого, сірого життя, яке люди самі собі створюють! А щоб не було цього тусклого життя, будьте частіше в обнімку з природою, ходіть частіше у ліс.
Небо чисте, голубе, де-не-де, мов пір’я, пропливають сріблясті хмаринки. Сонце перейшло за пруг полудня і почало хилитися і ховатися за високими соснами і вільхами.
Чорниць вже повне відро. Пора додому. Та й стомився трохи. Від приємного перебування в лісі залишається й дещо неприємне. Це – ягідні терористи (так я їх називаю), ходять по лісу з гребінками і безжалісно обшморгують кетяги ягідників. Ось іде молода жінка, з великим відром, з нею двоє дітей, і у кожного по гребінці.
- Для чого ви привчаєте дітей до цього варварства? – запитую я молодицю. – Я ось руками набрав повне відро.
- Хі, - віджартовується молодиця, - знайшли, що казати. Те, що ми робимо, то дрібниці, ви ось подивіться, як ліс крадуть, скільки кругом пеньків, камазами його вивозять, то ви цього не бачите, а мою гребінку побачили! Я заробляю гривні, а ці злодюги – тисячі!
Що тут скажеш?! Видно, ніякі аргументи не діють на нашого брата-українця, хоч кілка теши йому на голові, а він своє робить! От би відновити Колківський овочесушильний завод, переробляти все це багатство волинське, лісове, для свого ж українця! І робота була б, і користь державі, і українці споживали б ягоди і гриби цілий рік! Та все це мої фантазії, фата моргана!
Другий неприємний осадок залишила в мене на душі наша славна екологія. Слово «екологія» чомусь в мене асоціюється не як чистота навколишнього середовища, а як величезні, непривабливі смітники і сміттєзвалища, якими захаращені наші поля, узлісся і ліси. Чого тільки не викидають некультурні, байдужі і невиховані суб’єкти на звалища! Тут і старі телевізори, і дивани, і ліжка, і всілякий посуд – відра, баняки, каструлі. Величезні мішки з пластмасовими пляшками, різноманітне дрантя з одягу і взуття! Тут сам чорт ноги поламає! Від усього цього йде сморід, хоч носа затикай! А коли в’їжджаєш в Колки з боку кладовища і тубсанаторію, то люди відвертаються, щоб не бачити того хаосу і безладу, що твориться навколо! От як ми «оберігаємо» природу, екологи доморощені!
Здаю ягоди на приймальний пункт. Кожного дня заробляю, в середньому, 90-100 грн. Важко, звичайно. А що в житті є легкого, скажіть мені?
За літо я заробив на чорницях 1762 грн. Це я, пенсіонер, збирав ягоди без гребінки, недалеко від своєї хати. Це можуть робити всі, хто не лінивий.
А потім почалися ожини. Звичайно, ожини – не чорниці. Чорниці коштували 30 грн. за кілограм, а ожина 5-7, пізніше стала 8 грн. Брати ожину – важка праця, весь поколешся гострими шпичаками, обдереш руки і ноги, обшарпаєш одяг. Але я й на ожині умудрився заробити 800 грн. Тобто, за літо я заробив дві з половиною тисячі грн. Окрім того, надихався свіжим повітрям, наслухався пташиних концертів і схуд на 5 кілограмів. То навіщо мені якісь заморські курорти?
Про що я думав, цілими днями перебуваючи в лісі? Я весь час був самотній, а людину найбільше вона і старить. А особливо самотність душевна. Тому я думав про все, а найбільше – про війну на Сході. Мене найбільше злило те, що я не можу воювати за станом свого віку і здоров’я, бути поруч з тими хлопцями, що кладуть своє життя за Україну. Хоча і я вніс свою дещицю в це святе діло. Три дні ходив по хатах в селі Погулянка і збирав гроші на бронежилети, і сам здав певну суму. Люди давали, хто скільки міг, жінки, як правило, плакали. Одна жінка навіть пішла до сусідів, позичила 50 грн. і здала.
- Може, якому хлопчику цей бронежилет життя збереже! - сказала вона.
Такого патріотичного піднесення в нас ще не було ніколи! Тож пошли, Боже, нашим людям якнайшвидшого миру і спокою, а нашій державі процвітання, добробуту і слави! Бо, як співається в українській народній пісні: «Ой не буде ліпше, ой не буде краще, як у нас на Україні».
|
